Останнім часом всюди тільки і розмов про Томос, новостворену структуру ПЦУ, головні дійови особи даного руху і іже з ними. Упевнений, такої пильної уваги вся ця кампанія не заслуговує.
Все повторюється
Справа в тім, що подібні події не раз і в різних варіаціях вже відбувалися. Історія зберігає пам’ять про постійні розділи і перерозділи земель і держав, зміни кордонів і впливів. І Церкву практично завжди намагалися втягнути в ці процеси.
Сьогодні, як і раніше, деякі не витримують тиску, спокус і включаються в міжконфесійні війни, стають на бік гонителів, підтримують розкол і гоніння, але переважна більшість чад залишаються вірними своїй Церкві, незважаючи ні на які життєві чи політичні обставини. Це об’єктивна реальність.
Згадаймо дев’яності роки в Україні.
Ні Уряд, ні Президент не підтримали рішення Харківського Собору Української Православної Церкви. Ніхто на державному рівні не визнавав нашу Церкву. На догоду політичній кон’юнктурі був створений проект «українська церква київського патріархату», який виконував певні завдання і був повністю підконтрольний владі.
Але, незважаючи на всі потуги можновладців, жоден діючий монастир не визнав новоствореної розкольницької церкви. І ніякі вмовляння і залякування не подіяли на віруючих. Віруючі люди в розкольницькі храми не пішли. З істинною Церквою залишилися всі ченці і весь церковний народ, люди, які регулярно відвідували богослужіння, сповідалися і причащалися, жили церковним життям. Людей не обдуриш!
У розкольницьку церкву пішли тільки ті, хто політику та національні інтереси ставив вище Христа і Його Церкви, хто не ходив в храми, а заходив по великих святах, тому що «так прийнято», хто піддався політичній пропаганді, не намагаючись поцікавитися і дізнатися правду, або ті, кому все одно куди ходити чи у православні храми, чи в уніатські – лише б там служили «правильною» мовою. Ці люди ніколи не були парафіянами Церкви, тому так легко і переметнулися.
Були, безумовно, випадки і насильницьких захоплень храмів. Але ж насильством Церкву не побудуєш. Сьогодні сценарій повторюється один в один. Технологи ті ж, принципи і завдання не помінялися.
Зовнішнє не за рахунок внутрішнього
З розвитком технологій відбулося природне розширення інформаційного поля: ЗМІ, соцмережі, блоги стали впливати на громадську думку, стали майданчиком віртуальних битв і знаряддям, за допомогою якого можна спотворити картинку або ж, навпаки, навести різкість.
Існує загроза, що війни окремих віруючих у віртуальній площині відведуть душі від головної боротьби – внутрішньої.
Деякі намагаються робити «аналітику» і прогнози, грунтуючись виключно на своїх власних здогадах, страхах і чутках. Як правило, всі ці приватні думки до реальних подій не мають жодного відношення, вони тільки бентежать і залякують людей.
Окремо варто згадати тих, хто поширює лякаючі чутки, не намагаючись їх перевірити. Ті, хто сіють паніку гірше ворогів. Вороги відкрито виступають проти Церкви, а панікери підривають її єдність зсередини, послаблюють дух віруючих.
Так само, захищаючи Церкву, важливо стежити за собою. Оскільки боротьба за правду не звільняє нас від правил християнського життя. За правду потрібно битися, безумовно. Але якою ціною – має значення. Переходячи на образи, наклеп, домисли, приниження інших, ми принижуємось самі. Це не по-християнськи і не по-людськи.
Захист Церкви має відбуватися виключно під керівництвом пастиря або Священноначалля.
Що ж до суперечок і полеміки в соцмережах, варто пам’ятати, що перемогти в суперечці часто неможливо. Істина не народжується в суперечці. Це помилка. Істина абсолютна, вона була, є і буде. Її не можуть породити смертні люди, вона створена до буття людини. Істина і є Бог. Людина може лише пізнати її в міру своїх сил і можливостей, шляхом розчищення завалів своєї душі, щирого покаяння і наближення до Бога. Наше завдання не сперечатися, а свідчити про Істину і розкривати, якщо можливо, наклеп на Церкву і Її служителів.
Але найголовнішим доказом істини буде тільки життя у Христі. Це єдиний шлях служіння їй.
Головна битва
Коли холод стосується землі, вона кам’яніє. Те ж відбувається і з нашою душею, коли вона торкається до зла.
Смутні часи характерні тим, що посилюються спокуси, внутрішні нападки, загострюється духовна боротьба. І завдання ворога – за допомогою зовнішніх факторів відвернути людину від роботи над собою.
Наші пристрасті роздирають нас, підсилюють свою владу і дію. Тому так важливо зберігати мир в душі. Час зосередиться на своїх гріхах, виявляти їх, чесно зізнаватися собі в них, щиро каятися і виправлятися.
Своєю внутрішньою роботою ми врівноважимо гармонію в світі, допоможемо добру переважати над злом. Наше серце повинно стати тим майданчиком, де будуть відбуватися найважливіші для нас битви, адже на Суд Божий ми станемо самі, без будь-якого супроводу, один на Один з Богом, зі своєю особистою історією духовних війн та за свої перемоги і поразки будемо тримати відповідь.
Нехай сьогодні слова пророка Іони: «ще сорок днів – і Ніневія буде зруйнована!» – звучать для кожного з нас.
Нехай проповідь пророка вразить жахом наші серця, як вразила у свій час ніневійського царя та народ, що покаялися у своїй нечестивості, оголосили 40-денний піст, і внаслідок каяття Господь помилував їх і не навів на них лиха, яке було предсказане вустами пророка Свого.
Будемо каятися і молити Господа про прощення гріхів і напоумлення.
Нехай краще нас світ зненавидить за істину, ніж полюбить за брехню.
І краще ми залишимося на самоті з істиною, ніж у натовпі, але з брехнею і оманою.
