Публікація 2007 року, сьогодні знову стала актуальною.
Автор – ігумен Феодосій (Снігірьов), нині архієпископ Боярський, вікарій Київської Митрополії.
Нещодавно всі ми були свідками безпрецедентної події в церковному житті: на наших очах відбулося возз’єднання Руської Православної Церкви з її зарубіжною частиною — РПЦЗ. Подія не тільки історично важлива, але й дивовижна за своєю суттю — розколи час від часу трапляються в Церкві, але подолання їх відбувається украй рідко. І ось, це відбулося.
Як і будь-яке церковне благо, акт возз’єднання був хворобливо сприйнятий особами і релігійними групами, що протистоять Церкві: хтось до останньої хвилини не вірив, що це трапиться, хтось намагався перешкоджати об’єднанню, хтось і зараз робить все можливе, щоб «нейтралізувати» плоди єдності. Не обійшли увагою цю подію і українські нецерковні релігійні течії, які декларують свою причетність до православ’я. Їх реакція була двоякою. З одного боку — неприховане роздратування від того, що відбувається. У профіларетівскій пресі й на сайтах одразу ж почалося мусирування позиції супротивників об’єднання, і в першу чергу зарубіжного єпископа Агафангела (Пашковського), що не пішов під омофор «підступної» Москви. У «київському патріархаті» збиралися навіть пікетувати Почаївську Лавру в день Святої Троїці, коли святкове богослужіння там звершував першоієрарх РПЦЗ митрополит Лавр (привід, звичайно, приводився іншій — незгода з Харківським Собором, але чому в цей день і в цьому місці?) Загалом, по всьому було видно — немає більшої біди, як радість сусіда. З іншого боку — апологетам українських розколів здалося, що з’явився прекрасний привід для самореабілітації. А як же? Ось скільки десятиліть Зарубіжна Церква називалася розкольницькою, і раптом — об’єднання, та ще і без жодних передумов. Не утримався від цілої тиради із цього приводу і сам «патріарх Філарет». На своїй прес-конференції 1 червня він заявив, що настане час, і про «київський патріархат» скажуть: не було розколу, а було просто «розділення».
Так в чому ж різниця між Руською Православною Церквою Закордоном і «київським патріархатом»? Чому об’єднання РПЦ з РПЦЗ і Української Православної Церкви з «київським патріархатом» декларується на різних умовах?
Відразу ж скажемо, що мова піде безпосередньо про структури РПЦЗ та УПЦ-КП, а не про людей, які за різними обставинами асоціюють себе з тією або іншою церквою або організацією. Отже, якщо ці рядки читає парафіянин «київського патріархату», прошу не приймати їх за особисту образу, пишуться вони з бажанням допомогти розібратися в ситуації і не дати себе в черговий раз обдурити.
Принципові умови об’єднання
Перш за все, відзначимо, що Христова Православна Церква створена самим Господом Іісусом Христом (Мф. 16; 18), живе вона за особливими правилами, що беруть свій початок ще від апостолів. Коли від вселенської Православної Церкви відривається її частина, будь то парафія, єпархія, або цілий патріархат (як у випадку з Римом в 1054 році), це називається розколом. Якщо ж в церковній групі, що відкололася, починає мінятися православне віровчення (приклад того ж Риму), це називається єрессю. Зцілення розколу представляється можливим, хоча трапляється і нечасто. Єретичний відступ від Церкви, як показує історія, процес незворотній.
У будь-якому випадку, Церква завжди молиться про об’єднання і повернення в її лоно тих церковних спільнот, що знаходяться поза євхаристичною єдністю з світовим Православ’ям. Природно, для досягнення єдності з вселенською Православною Церквою цілої церковної групи (з своєю ієрархією, таїнствами, історією) повинен бути дотриманий ряд принципових умов. Це, перш за все, — непошкодженість православного віровчення, апостольська спадкоємність ієрархії, дотримання в чистоті церковних правил та звичаїв. Все це може бути тільки в церковній спільноті, що має своє коріння, своє походження в одній з Помісних Православних Церков.
Походження РПЦЗ і УПЦ-КП
Руська Православна Церква Закордоном утворилася з руських емігрантів, що покинули батьківщину унаслідок трагічних подій початку ХХ століття. Склали Зарубіжну Церкву десятки архієреїв, численне духівництво і мільйонимирян-емігрантів. Це в повному розумінні слова була Церква у вигнанні. Повнокровна, багатолюдна, зі своєю ієрархією. Спочатку був намір епископата і пастви увійти до юрисдикцій різних Помісних Церков, але на церковних Соборах 20-х років, що проходили в Сремських Карловцях з благословення Сербського Патріарха, Руська Православна Церква Закордоном вирішила зберегти самоідентичність. Вона оформилася організаційно, задекларувавши себе частиною Церкви Руської, і поклавши намір чекати падіння більшовицького режиму на батьківщині. На жаль, надмірно заполітизовані настрої руських емігрантів, їх антирадянська активність і, на противагу цьому, украй сковане положення Матері-Церкви в Радянському Союзі, що вимагало лояльності до владної тиранії, привели до поступового відходу РПЦЗ від Церкви на батьківщині. Остаточною точкою розриву стала заборона в 1934 році митрополитом Сергієм (Страгородським) і Св. Синодом РПЦ декількох основних ієрархів РПЦЗ аж до рішення церковного суду, який так і не відбувся. Таким чином, частина Руської Церкви опинилася поза єдиною сім’єю Православних Церков, проте, зберігши самоідентичність, численний епископат з безумовним апостольським спадкоємством, духовне життя багатолюдних парафій, а згодом монастирів і духовних шкіл.
Звідки ж бере початок «київський патріархат»? Чи частина це Церкви, що відірвалася від цілого? Або, більш того, може це і є саме «ціле», як останнім часом заявляють в цій структурі? На відміну від Руської Зарубіжної Церкви справа з «київським патріархатом» виглядала так.
27–28 травня 1992 року в Харкові відбувся архієрейський Собор Української Православної Церкви, який за злочини перед Церквою остаточно зняв з предстоятельского поста і заборонив в служінні митрополита Філарета (Денисенко). (Як би на Харківський Собор сьогодні не озброювалися розкольницькі адвокати, Собор був безперечно канонічним, його рішення підтвердилися Помісним Собором УПЦ, єпархіями, всіма Лаврами і монастирями, Предстоятелями всіх Помісних Православних Церков. А православним народом України Харківський Собор був сприйнятий як початок ери церковної свободи в країні, — пригадайте хоч би багатотисячну зустріч нового Предстоятеля на вокзалі в Києві). Вслід за цим, 11 червня 1992 року архієрейський собор кіріархальної Церкви за вчинення розколу позбавив сану митрополита Філарета і його сподвижника вікарного єпископа Іакова.
І ось, за два тижні після зняття з них сану, два скривджені ченці — Філарет (Денисенко) та Яків (Панчук), залучивши до справи декілька лжеєпископів УАПЦ (що не мали на собі апостольського спадкоємства, чого не заперечує і сам Філарет), народних депутатів і обслуговуючий персонал резиденції, створили на папері «церкву» під назвою УПЦ-КП або «київський патріархат». Було оголошено, що церковна казна Української Православної Церкви стає власністю нової організації. УПЦ-КП була створена абсолютно штучно, взагалі без участі архієреїв, всупереч волі епископата, духівництва і віруючого народу України. Завдяки грошам, вкраденим у Церкви, і активній підтримці державної влади «київський патріархат» став міцніти і розвиватися, вбираючи в себе заборонених в служінні та позбавлених сану церковних злочинців всіх юрисдикцій. «Київський патріархат» — це свого роду церковний «клон», паралельна Православній Церкві структура. До цих пір вона час від часу отримує від чиновників в подарунок церковну власність, що була віднята більшовиками у справжньої Церкви, а також промишляє розбоєм, захоплюючи силою православні храми, що діють. Таким чином, на відміну від РПЦЗ, УПЦ-КП не є ані церквою (у богословському сенсі цього слова), ані частиною якої-небудь Помісної Церкви. Це самостійна політико-релігійна структура без апостольського спадкоємства ієрархії, що бере свій початок від зборів двох ченців, декількох заборонених священиків і групи народних депутатів на Пушкінській 36.
Благодатність таїнств РПЦЗ та УПЦ-КП
Благодатність і спасительність таїнств тієї або іншої Церкви знаходиться в прямій залежності від тих же принципів, що необхідні для євхаристичного єднання в лоні вселенської Православної Церкви. Це православне сповідання віри і наявність апостольського спадкоємства церковної ієрархії.
Обидва ці принципи повною мірою були дотримані в Руській Православній Церкві Закордоном. Не дивлячись на сьогоднішні гучні заяви апологетів УПЦ-КП і самого Денисенка, що ситуація з РПЦЗ була такою ж, як зараз з «київським патріархатом», що «ієрархів РПЦЗ позбавляли сану, а їх таїнства вважалися недійсними», це, звичайно, неправда. Ніколи ієрархи РПЦЗ сану не позбавлялися (а тим більше не вдавалися анафемі як Філарет), таїнства її завжди вважалися дієвими — духівництво приймалося в РПЦ та до інших Помісних Церков в сущому сані. Більш того, зарубіжні священики регулярно співслужили з духівництвом Сербської та Єрусалимської Православних Церков. І, не дивлячись на припинення євхаристичного спілкування РПЦЗ з іншими Помісними Церквами, тут продовжувався подвиг святості. Яскравий приклад тому — святитель Іоанн Шанхайський і Сан-Францизський, який, до речі, за свідченням очевидців, завжди, навіть в роки найжорсткішого політичного протистояння, поминав на проскомидії Московського Патріарха і нагадував духівництву, що «ми лише частина єдиної Руської Церкви».
А що ж в «київському патріархаті»? Чи дотримані принципи чистоти сповідання віри та наявності апостольського спадкоємства ієрархії в цій структурі? Зараз залишимо осторонь міркування про чистоту віри, що сповідується в УПЦ-КП, це питання дуже об’ємне і полемічне. Принаймні, «історико-канонічна декларація київського патріархату» (або «історико-канонічна фальсифікація», як вже її влучно назвали в народі), що вийшла недавно, дає підстави не бути в цьому впевненим — «документ» повний канонічних суперечностей, напівпротестантських думок, перекручення історичних фактів.
Що ж до апостольського спадкоємства, повторимося ще раз: на відміну від РПЦЗ в «київському патріархаті» його ніколи не було. УПЦ-КП створена на зборах мирян без участі єпископів. Природний наслідок відірваності такого релігійного співтовариства від Апостольської Церкви, від єпископського спадкоємства — безблагодатність здійснюваних таїнств. Тому всі «таїнства», що пропонуються людям в «київському патріархаті» (на відміну від таїнств Руської Зарубіжної Церкви), є лише повторенням зовнішньої форми обряду, вони позбавлені благодаті Святого Духу, а тому недійсні і недієві. Це розуміють і багато «священиків» з УПЦ-КП, тому нерідкісні випадки, коли вони хрестять та вінчають своїх дітей і родичів в храмах справжньої Української Православної Церкви (звичайно, подалі від місця свого мешкання і під виглядом простих мирян, ким вони і є). Проте, не всі парафіяни «київського патріархату» такі ж розсудливі як їх «пастирі». Багато з них лише з часом і зі здивуванням дізнаються, що їх діти залишилися нехрещеними, батьки пішли у вічність без церковного відспівування, брак їх не освятився справжнім церковним вінчанням. Особливо сумно, коли обдурені люди довідуються про це за кордоном, в православних країнах. Коли на Кіпрі, або в Греції, Грузії, на Святій землі їм пояснюють, що їх не можуть причастити, що вони не хрещені, що вінчання їх безблагодатне і недієве. Наші введені в оману співвітчизники намагаються пояснити зарубіжному духівництву все те, що їм тут вішали на вуха автокефальні «батюшки». Але із здивуванням чують, що у Православ’я свої духовні закони і правила, які не співпадають з правилами релігійних шахраїв. Найсвіжіший приклад: нещодавно одна знайома мені грузинська сім’я, повернувшись на батьківщину, до Грузії, за наполяганням духівництва вимушена була по-справжньому хрестити своїх дітей, до цього «хрещених» в «київському патріархаті». А, перебуваючи в Києві, вони і чути не хотіли, що їх діти не хрещені.
У відсутності освячуючої благодаті церковних таїнств в «київському патріархаті» (на відміну від РПЦЗ) неможливий і подвиг святості. Не завищуватимемо планку і не шукатимемо в УПЦ-КП святих, подібних до святителя Іоанна Шанхайського. Але повинні ж бути хоч би люди, що цілком присвятили себе Богу, — ченці. На жаль, в «київському патріархаті» це велика проблема. Не може бути зречення від миру і духовного самопожертвування там, де немає Духу. Філаретівські монастирі по всій Україні можна перерахувати по пальцях, і в основному це пам’ятки архітектури, або туристичні осередки, віддані державою «на відкуп» цій структурі. В них живуть по дві-три людини, щоб стежити за «об’єктом» та збирати гроші. Кількість тих, що «чернечать» в УПЦ-КП ледве перевищує кількість їх лжеєпископів (в основному з них і складається), а кожен «постриг» як подія вселенського масштабу освячується в їх офіційних виданнях. А ось, для контрасту, ситуація в Українській Православній Церкві — три Лаври, близько 200 чоловічих і жіночих монастирів. Справжніх монастирів, де живуть і трудяться численні ченці і черниці. Однихченців-священнослужителів по Україні близько тисячі.
Чи можливо сьогодні об’єднання УПЦ з «київським патріархатом»
Чи можливе об’єднання Української Православної Церкви з «київським патріархатом», як об’єдналися Руська Православна Церква і РПЦЗ? Якщо мова йде про нині існуючу структуру УПЦ-КП, то це, звичайно ж, неможливо. Через вищеперераховані причини Церква не може «об’єднатися» з релігійною групою, в якій не дотриманий принцип апостольської спадкоємності і керівник якої відлучений від Церкви. Повторимо, мова йде про саму організаціюУПЦ-КП. Але якщо говорити про тих людей, які силою обставин асоціюють себе сьогодні з «київським патріархатом», то об’єднання з ними, а точніше возз’єднання їх з Церквою, можливе будь-якої хвилини. І це постійно відбувається. Буває, приїжджає введена в оману розкольниками людина до Києво-Печерської, або в Почаївської Лаври, і виходить переродженою. Божа благодать сама розставляє крапки над «i» в її серці. Є безліч прикладів. Але до такої зустрічі треба бути відкритим і готовим, яким був свого часу фарисей і щирий гонитель християн Савл, майбутній апостол Павло.
Чи стане можливим таке об’єднання в майбутньому?
Річ у тому, що, задумана й реалізована як клон Української Православної Церкви, структура «київського патріархату» за ці 15 років значно змінилася. Її кістяк, як і раніше, складає група розколовчителів, які знають, що розривають хітон Христов на догоду власній похоті і не хочуть зупинитися. Але УПЦ-КП вже не тільки кабінетне зборище церковноборців. За ці роки і багато простих людей встигли опинитися в мережах релігійних шахраїв. Це наші співвітчизники, що потрапили туди випадково і неусвідомлено, більшість з них увірували в Бога в останні 15 років і перебувають поза Церквою, навіть не підозрюючи, яке багатство благодаті є поруч; часто вони не можуть доторкнутися до духовного скарбу Церкви, просто перебуваючи під дурманом філаретівської пропаганди. В цій категорії зустрічаються навіть «священики». Про таких людей повною мірою не можна сказати словами апостола Іоанна Богослова: «Вони вийшли від нас, але не були наші» (1 Іоан. 2; 19). І саме до цих введених в оману людей звернені послання православних ієрархів і духівництва: відкрити духовні очі, побачити, що відбувається і увійти у спілкування церковне. Але не всі чують цей заклик Церкви, не всі розуміють його і відгукуються на нього. Що ж нас чекає в майбутньому, якщо структура УПЦ-КП продовжить своє існування, навіть коли підуть з життя вчинителі розколу, її засновники?
Напевно, якщо, з відліком часу, УПЦ-КП не розсиплеться сама собою, Українська Православна Церква шукатиме нові й нові форми подолання розколу, повернення людей в єдину православну сім’ю. Як і завжди, Церква вживатиме для цього церковні принципи ікономії — пастирської поблажливості та акривії — канонічної строгості. Але як би гіпотетично обширно в майбутньому не використовувалася церковна ікономія відносно «київського патріархату», вона ніколи не торкнеться наріжного каменя каноніки — апостольського спадкоємства, а значить і благодатності таїнств. Отже позиція, яку сьогоднішні ідеологи УПЦ-КП пропонують зайняти своїй пастві, — «Нехай світове Православ’я зараз не визнає нашу церкву і ієрархію, але колись нас обов’язково визнають», — гріховна і помилкова з містичної точки зору. Це все одне, що штовхати своїх дітей на злочин й говорити: «Йдіть — вбивайте, грабуйте і не турбуйтеся, адже колись обов’язково буде амністія».
Дорогі співвітчизники, що читають ці рядки та знаходяться поза канонічною єдністю з Українською Православною Церквою. Не одурюйтеся. Ніколи відносно УПЦ-КП не буде церковної «амністії» в тій формі, про яку вас завіряють ваші «пастирі». Сподіваючись на неї в майбутньому, вас примушують вже сьогодні скоювати злочин церковного розколу, який, по слову священномученика Кипріана Карфагенського, не омиється навіть мученицькою кров’ю. Вже сьогодні вас позбавляють рясної і утішливої благодаті Божественних таїнств, підміняючи її фальшивою ідеологією. Відкрийте очі, адже не встигнемо озирнутися, як переступимо поріг вічності і з’явимося на Суд. А на нім не вийде виправдатися такими «документами» як згадана вище «історико-канонічна декларація».
«Православний Печерськ» № 12 (133)
Опубліковано в липні 2007 року
