Покровський жіночий монастир був заснований Великою Княгинею Олександрою Петрівною Романовою (в інокинях — Анастасія), дружиною Великого Князя Миколи Миколайовича, третього сина Імператора Миколи І.

24 січня 1889 р. відбулося освячення місця будівництва майбутньої обителі, виникнення якої було провіщено прп. Феофілом Київським ще в 30-х роках ХІХ ст. І вже в липні Велика Княгиня перейшла сюди жити з першими сестрами з Липок. Вона брала активну участь в будівництві та налагодженні життя в обителі, вклавши в це всі свої кошти.

В монастирському містечку був корпус чернечих келій з храмом і дванадцять інших споруд. В них розташовувались лікарня з домашнім храмом, церковно-прихідська школа для дівчаток, притулок для сліпих і невиліковних хворих, притулок для сиріт і бідних дітей. Були також передбачені безкоштовна амбулаторна лікарня, аптека з безкоштовною видачею ліків, будинок для прочан та багато іншого.

Переїхавши в монастир, Олександра Петрівна отримала чудесне зцілення від Почаївської ікони Пресвятої Богородиці. Сприйнявши це чудо як знак правильного вибору подальшого шляху, Велика Княгиня бажала послужити Господу в чернечому чині. Восени того ж року вона, зодягнувшись в чернече вбрання, з яким не розлучалась до смерті, прийняла постриг від афонського ієромонаха, що був проїздом в Києві. Це залишалося глибокою таємницею до її смерті. Лише після того, як прочитали духовний заповіт спочилої, дізналися, що в інокинях вона — Анастасія.

З того часу Велика Княгиня почала жити згідно з обітницями інокині за строгим Студійським уставом — в щирих молитвах і постійних трудах. Місцем свого послуху та особливих турбот вона обрала лікарняні заклади монастиря і з істиним милосердям і співчуттям послужила стражденним ближнім. Княгиня — інокиня, яку всі з любов’ю називали «Матушкою Великою», допомагала хірургам під час операцій, чергувала вночі біля ліжків прооперованих, стежила за лікарняним розпорядком, сама готувала хворих до операції. Медичні заклади обителі, в яких працювали найкращі лікарі міста, відповідали останньому слову тогочасної науки і техніки. Саме тут з’явився перший в Києві рентгенівський апарат.
Монастир розростався, і Велика Княгиня продавала свої дорогоцінності, використовуючи отримані кошти на будівництво улюбленої обителі. В 1896 р. в присутності Царської Сім’ї був закладений новий Свято-Миколаївський собор. Микола ІІ зробив на розширення лікарняних закладів щедре пожертвування, на яке були побудовані терапевтична лікарня і велика амбулаторія, в якій щоденно приймали більш ніж 500 осіб. Ці лікарняні заклади почали називатися іменем Імператора Миколи ІІ. Тисячі хворих з усіх куточків країни безкоштовно отримували тут кваліфіковану допомогу.
В 1897 р., коли в Києві спалахнула епідемія тифу, Матушка Велика першою прийшла на допомогу місту, відкривши в своїй обителі лікарню для хворих на тиф. До кінця своїх днів Княгиня-інокиня самовіддано невтомно трудилась в улюбленому монастирі, незважаючи на свою неміч і хворобу, віддаючи всю себе служінню ближнім.

В кінці березня 1900 р. стан здоров’я Матушки Великої погіршився. Причастившись Святих Христових Тайн, вона тихо померла в четвер Великоднього Тижня 26 квітня 1900 р. на 62 році життя. Вдягнена покійна була в чернечий одяг, тіло поклали в просту дерев’яну труну, приготовлену княгинею-інокинею ще 10 років тому. Згідно з її заповітом, для поховання була викопана проста яма, без склепінь, напроти вівтаря Покровського храму.

Монастирські лікарні, якими так дорожила царствена інокиня, після її смерті подовжували успішно функціонувати. Їх опікунами стали сини померлої: Великі Князі Микола Миколайович і Петро Миколайович. Государ Імператор проявив особливе піклування про благодійні заклади обителі і звелів щороку виділяти з державної казни 80 тис. руб. на їх утримання. В 1910–1911 рр. була побудована нова велика хірургічна лікарня. З часом збільшувалась і кількість хворих, які зверталися в монастир за медичною допомогою.

Представники Царського роду не забували чернечі подвиги Великої Княгині. Перебуваючи в Києві, вони старалися відвідати побудований їхньою родичкою монастир, побувати на її скромній могилі і вшанувати пам’ять покійної.

Будівництво соборного храму свт. Миколая тривало 15 років, і 9 травня 1911 р. він був освячений. Собор містив верхній трьохпрестольний храм і нижню церкву на честь ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело», був увінчаний 15-ма банями. За відгуками сучасників, він був одним з найкращих зразків церковної архітектури. Розписати всередині собор не встигли — почалась Перша світова війна.

Революційне лихоліття не минуло обитель. З 1923 по 1941 рр. тут проживали робітники-металісти. В обезголовених храмах розташувались дитячі ясла, типографія, книгосховище.

В жовтні 1941 р. знов відродилось чернече життя в обителі. В ній була організована амбулаторія, в якій у період окупації Києва надавали допомогу жителям, що залишилися в місті. Лікарі амбулаторії, ризикуючи життям, видавали фіктивні довідки про хворобу і цим рятували людей від вивозу в фашистську Німеччину на примусові роботи.
Одразу ж після звільнення Києва на кошти обителі в монастирському корпусі був організований шпиталь для наших поранених солдатів і офіцерів. До прибуття військового персоналу його обслуговували сестри, які до кінця війни продовжували працювати в евакошпиталях, неодноразово отримуючи вдячність за самовіддану і благородну працю.
Монастирю повернули лише третю частину території, яка колись йому належала. Кам’яні споруди обителі відійшли до державних відомств, ремонт тих, які залишилися, потребував великих зусиль. Незважаючи на труднощі, з Божою допомогою були відремонтовані Покровський храм і Миколаївський собор, житлові корпуси монастиря.

В період складних взаємовідносин Церкви і держави Цариця Небесна зберегла Свою обитель від закриття. В 1981 р. Свято-Миколаївський храм постраждав від пожежі, яка сталась від удару блискавки в дах собору. Завдяки цегляним склепінням, самовідданій праці пожежної команди і сестер обителі, вогонь не проник всередину храму. Але велика кількість води пошкодила настінну штукатурку. Після відновлення даху почався внутрішній ремонт собору. Одночасно, використовуючи поставлені будівельні риштування, майстри-художники здійснили внутрішній стінопис верхнього храму, який був першим з часу його будівництва.

Протягом десяти років за кресленнями, які знаходилися в державному архіві, Покровський храм був перебудований з дерев’яного на кам’яний, відновлені його бані, розписані внутрішні стіни і склепіння. В травні 1999 р. відбулось освячення цієї церкви.

На початку ХХІ ст. були відновлені п’ятнадцять бань Миколаївського собору, зруйнованих під час атеїстичного лихоліття. Ремонтні роботи конструкцій даху і реставрація фасаду собору тривають.

Протягом століття пам’ять про труди і подвиги преподобної Великої Княгині побожно передавалась із покоління в покоління. Розглянувши життя, труди, подвиги, чудеса і враховуючи народне шанування засновниці Києво-Покровського жіночого монастиря Інокині Анастасії (Романової), Священний Синод УПЦ 24 листопада 2009 р. прийняв рішення про приєднання її до лику святих. 24 січня 2010 р. відбулось урочисте прославлення преподобної засновниці обителі. Нині рака зі святими мощами царственної подвижниці перебуває в Миколаївському соборі монастиря.

Настоятелька монастиря:

Ігуменя Маргарита

Кількість насельниць:

169 насельниць:

• Схимонахинь – 11
• Черниць – 59
• Послушниць – 99