Ескалація конфлікту на релігійному ґрунті між двома православними конфесіями в Україні триває. УПЦ КП, яка нібито бажає діалогу з УПЦ, (а “в УПЦ не хочуть”) насправді розігрує свій, зовсім інший, сценарій. Висновки ці можна робити з наступних ситуацій, які сьогодні ми споглядаємо все частіше і частіше.
Храми
Перехід громад УПЦ під юрисдикцію УПЦ КП сьогодні дійсно має місце, хоча і не в таких масштабах, як це подається в УПЦ КП. Наприклад, офіційний речник УПЦ КП Євстратій (Зоря), неодноразово заявляв про “масовий” перехід громад УПЦ під омофор УПЦ КП, хоча усім зрозуміло, що 7 парафій, на фоні 13 000 приходів УПЦ, це не так вже і масово. Та річ не в тому. Важливо звернути увагу на те, в якому форматі відбуваються ці переходи і чому в УПЦ дуже часто називають ці переходи захопленнями.
Зазвичай перехід відбувається наступним чином. В селі знаходиться група ініціативних людей (не маю бажання обговорювати частоту відвідуваності ними храму та мотиви їхньої активності), які збирають підписи “ЗА” перехід громади в УПЦ КП. В усіх ситуаціях з переходами все нібито виглядає легітимно: більшість проголосувала “ЗА” і після цього храм перейшов під контроль УПЦ КП.
Однак, давайте згадаємо про тих, хто був “ПРОТИ”! Невже після цього “референдуму” ці люди перестають бути членами громади, мешканцями того села? Чи може люди, які голосували “ПРОТИ”, не вкладали своїх коштів, сил, емоцій та енергії на те, аби храм був забезпеченим? Зрозуміло, що противники зміни конфесійної приналежності долучались до утримання храму, зазвичай навіть більше, ніж ті, хто голосував “ЗА” перехід в УПЦ КП. Однак, як показують останні події, противники зміни конфесії не лише залишаються осторонь, а дуже часто і несправедливо утискаються, зазнають моральних та тілесних ушкоджень (наочним прикладом є захоплення храму в селі Угринів Волинської області). Прибічники УПЦ КП використовують будь-які методи задля досягнення своєї мети, окрім цивілізованих.
І ті, хто був “ЗА”, і ті, хто голосував “ПРОТИ”, були і залишаються громадою. Тому потрібно враховувати побажання й одних, й інших. Найкращим механізмом було б зробити наступне. Після “референдуму”, аби зберегти мир між односельчанами, родичами, батьками і дітьми, дозволити доступ до храму обом конфесіям, служачи богослужіння почергово за механізмом “субота-неділя, неділя-субота”, “присвяток-свято, свято-присвяток”. Якби подібний механізм було впроваджено хоча б в одному з тих храмів, які перейшли під юрисдикцію УПЦ КП, можна було би уникнути скандалів, бійок під церквами та ескалації ненависті. Однак, як можна бачити, в жодній з єпархій представники УПЦ КП подібний сценарій або не запропонували, або не підтримали. Наприклад, на Волині подібні пропозиції від представників УПЦ надходили. Але, як би не було неприємно декому це визнавати, в державі, яка так сильно прагне розбудови демократії, “найдемократичніша” православна конфесія України – УПЦ КП, не знаходить місця для інакомислячих українців на теренах спільної усім нам Батьківщини та абсолютно ігнорує їхнє бажання вірувати, молитись, думати інакше, ніж цього хочуть представники УПЦ КП. Тому ситуація швидше нагадує не демократію, а тоталітаризм – “або так, як хочеться нам, або ніяк”.
Інша справа щодо того, що відбувається в єпархіях УПЦ КП, де подібний перехід конфесій УПЦ під їхній контроль таки стався. В той час, коли представники УПЦ засуджують захоплення храмів УПЦ КП на території анексованого Криму та на Донбасі, УПЦ КП вітає перехід (байдуже як він відбувся) храмів УПЦ під свій омофор. Чи сприяє це розвитку міжконфесійного діалогу, аби подолати розкол? Зрозуміло, що ні. Як можна було би вчинити? Все дуже просто. Представники УПЦ КП могли би ухвалити свого роду меморандум про те, що, задля відновлення об’єднавчого діалогу, вони не будуть приймати в своє підпорядкування ані храмів УПЦ, ані священиків, які з тих чи інших причин виявили таке бажання. Думаю, що це було би дуже шляхетним кроком зі сторони УПЦ КП і посприяло б якнайшвидшому відновленню міжконфесійного діалогу. Однак, і цього чомусь не відбувається. Йдучи на свідому ескалацію негативу у відносинах з УПЦ, УПЦ КП і далі наступає на «старі граблі» 90-х років, навіть не розуміючи, що абсолютно не робить собі обличчя перед усім світовим Православ’ям. Навіть Вселенський Патріарх Варфоломій, який є одним з найулюбленіших адресатів предстоятеля УПЦ КП, патріарха Філарета, ще жодного разу не відписав останньому. Думаю, що це про щось говорить.
Інформаційна війна
Не варто стверджувати, що зі сторони УПЦ КП в адресу УПЦ не ведеться інформаційна війна. Зараз це відбувається ще жорсткіше та безсоромніше, ніж це було до обрання митрополита Онуфрія новим предстоятелем УПЦ. Дане явище бере початок від заяв Євстратія (Зорі), який дуже часто використовує новий, вигаданий ним самим термін «МПвУ». Завершується ж воно діяльністю різного роду блогерів, які до Церкви мають таке ж саме відношення, як балерина до музею воскових фігур. Одним словом, УПЦ сьогодні не сварить лише ледачий. Увага представників УПЦ КП до УПЦ і Її представників прикута настільки, що складається враження, що в УПЦ КП більше нічим не займаються (але це суб’ктивна думка).
Неправда ллється просто відрами: коментують кожен крок і кожен жест предстоятеля в своєму ключі (зазвичай в негативному), перекручують факти (варто лише згадати випадки про інформаційні закиди, що окремі священики УПЦ нібито не моляться за загиблих в зоні АТО українських бійців).
Окремо хотів ви виділити вислів керуючого Волинською єпархією УПЦ КП митрополита Михаїла, який казав: «Кожна свічка, куплена в храмі московського патріархату – це куля, якою потім вбиватимуть українців». При цьому митрополит не гребує користуватись утвар’ю художньо-виробничого комбінату РПЦ «Софрино», який перебуває на території Росії і сплачує податки з кожної панагії, хрестика, іконки і т.п. саме в російську казну. До-речі, церковною утвар’ю з «Софрино» користуються в УПЦ КП всі без винятку єпископи включно з патріархом Філаретом. Причина цього проста: вони чудово розуміють, що по якості та красі альтернатив продукції Софринського комбінату в світі на сьогодні майже не існує. Софринською продукцією користуються в усіх країнах пострадянського простору, в Америці, Європі, Азії. Ясна річ, що цим самим зміцнюється російська економіка. Тому УПЦ КП в цій статистиці не є винятком.
Також вартий уваги прихований натяк на «джихад» та «варфоломіївську ніч», які активно пропагуються по відношенню до УПЦ як представниками духовенства УПЦ КП, так і окремими публіцистами. Мало того, що подібними закликами порушуються Закони України про свободу віросповідання, це ще і призводить до зрощування неприхованої агресії до УПЦ. Все частіше в соціальних мережах можна зустріти різного роду ненависницькі вислови в адресу УПЦ, Її духовенства та вірян. При цьому злоба досягає такого абсурду, що віруючих та Саму УПЦ ненавидять ні за що. Це все постійно нагадує Апологію вчителя Церкви – Тертуліана, який писав наступне: «Кай, – каже один, – хоч і добра людина, але християнин», в нашому випадку «але в УПЦ».
Я хотів би звернутись до противників УПЦ з єдиним запитанням: що ви робите? З яких це пір Православ’я стало суто українським? Можливо, ви вивели новий гібридний вид Православ’я? Не забувайте, що серед вірян УПЦ – українці: українські солдати, суспільні та громадські діячі, письменники, актори, митці, вчені – просто ЛЮДИ. Як вашу агресію можна поєднати з Євангелієм? Чи по-християнськи, б’ючи жінку, яка стоїть перед дверима храму, йти по її знепритомнілому тілу, аби зрізати замок на його дверях? Чи Христос вчив вас сіяти ворожнечу між мешканцями одного села, вносячи смуту в людські серця? Поміркуйте над цим.
Висновок
Висновок, якого я дійшов, можливо, буде передчасним, але, виходячи з останніх подій, нічого іншого в голову просто не йде. УПЦ КП не хоче миру з УПЦ. Це зрозуміло з усього вище вказаного. Причин тому може бути кілька. Можливо, УПЦ КП зараз перебуває на підйомі, однак боротьбу за своє визнання в Церковній повноті ця конфесія програла. В УПЦ КП зрозуміли, що ті умови, які вони ставлять перед УПЦ, вважаючи їх засадами для об’єднання, не сприйме ніхто: ні УПЦ, ні Константинополь, ні Єрусалим. Зміна риторики, посилення агресії, протиправні дії УПЦ КП проти УПЦ є лише наслідком безсилля. Сумно це визнавати, однак, з’являється думка, що на Всеправославному Соборі в 2016-му році в Стамбулі УПЦ КП не братиме участі.
