Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній розповів про «чорних реєстраторів», розкол, унію та «антиукраїнські фейки», спрямовані проти УПЦ, а також про те, які надії покладає на Президента В.Зеленського і новий уряд Церква.
— Що змінилося для УПЦ з моменту створення «ПЦУ»?
— З канонічної точки зору — нічого. Як би розкол не намагалися легалізувати, він все одно залишається розколом. Що, до речі, підтверджується і позицією інших Православних Церков, які не визнали т. зв. «ПЦУ» як канонічну Церкву. З практичної точки зору, без сумніву, вплив відчувався, на жаль, вкрай негативний. Адже з подачі і за підтримки попередньої влади т. зв. «ПЦУ» розгорнула масштабну рейдерську атаку проти нашої Церкви. Її підсумком стало пряме силове захоплення понад сто храмів УПЦ. І це я ще не згадую численні випадки незаконної перереєстрації наших громад в юрисдикцію розкольників силами місцевої влади.
— З моменту підписання томосу про автокефалію пройшло півроку. Напруга не спадає?
— З’явився такий феномен, як «чорні реєстратори». Фахівці, які при ОДА незаконно, на підставі фальшивих і підроблених документів, перереєстрували наші громади в юрисдикцію «ПЦУ». Нові вогнища протистояння спалахують час від часу в різних регіонах… З іншого боку, потрібно відзначити, що і в розкольників виникли великі проблеми. Їх штучно зшита з різних організацій і груп впливу структура не витримала випробування часом. У них виник вже власний розкол — на «УПЦ КП» і «ПЦУ». Дійшло до того, що вони вже один у одного захоплюють храми. Ніякого об’єднання Православ’я в Україні після томосу не відбулося. Навпаки, розкол ще більше посилився. Ми попереджали про це свого часу Патріарха Варфоломія, але він все ж вирішив піти на легалізацію розкольників.
— Вселенський Патріархат наполягає на своєму виключному праві надання автокефалії, стверджуючи, що Церква України знаходиться в його юрисдикції…
— Якби його право за одноосібним наданням автокефалій було безперечним і канонічним, зараз би вже все Православні Церкви визнали рішення церковного Стамбула відносно України. А щодо юрисдикції зазначу: в 1872 році в Києві була опублікована збірка документів про передачу Київської Митрополії Московському Патріархату. У той час ніяких сумнівів в законності і дійсності цієї передачі не існувало. Константинопольський Патріархат не висував претензій, тому можна сміливо говорити про те, що документи були наукові і не мають впливу з боку будь-якої політичної концепції. Аналіз згаданих документів чітко показує — Київська Митрополія була повністю передана в юрисдикцію Руської Церкви в 1686 році, і з тих пір є канонічною територією РПЦ. Залізний аргумент — той факт, що протягом трьохсот з гаком років відповідний стан речей приймався абсолютно всіма. Константинопольським і Московським Патріархатами, Помісними Церквами, владою Російської та Османської імперій. Саме тому скасування Фанаром рішення від 1686 р. не є відновленням «історичної справедливості», а типовим рейдерським захопленням.
— Вселенський Патріарх заявив: нові, геополітичні умови «зробили присутність Московського Патріархату в Україні небажаним». Як ви це прокоментуєте?
— Певні сили, мабуть, обіцяли Патріарху, що якщо він піде на авантюру в Україні, то все буде вирішено дуже швидко. Влада допоможе загнати УПЦ в «ПЦУ», і тоді глава Фанара зможе показати себе об’єднувачем українського Православ’я. Але цього не сталося. Очевидно, тепер Константинополь намагається в публічній площині виправдати своє втручання в українські церковні справи, яке закінчилося вельми плачевно, а саме збільшенням розколу в нашій країні. І що значить «зробили небажаним» присутність нашої Церкви? Це означає, що мільйони наших парафіян «небажані» на своїй рідній землі? Або що вони завдають шкоди самі собі? Як мені здається, Патріарх сказав це, не подумавши, оскільки таке формулювання є нонсенсом.
— Було багато розмов про спробу пов’язати зв’язок церковного питання з політикою, навіть про прямий взаємозв’язок — до і після підписання томосу заяви щодо цього питання робили як Президент України, так і Росії. Які ж політичні виміри цього питання?
— У ньому тісно сплелися глобальні і місцеві політичні інтереси. Якщо коротко, то пожежа томосу багато в чому роздмухувалася електоральними завданнями попередньої влади. Ряду політтехнологів здавалося, що за допомогою церковного питання можна прикрити проблеми в соціальній та економічній сферах країни, тим самим забезпечивши своєму замовнику обрання на другий термін. Але вони сильно помилилися.
Як тільки канула в Лету попередня влада, відразу ж тема томосу і автокефалії пішла на десятий план. Суспільству ця тема нецікава. Людей у сто крат більше хвилюють проблеми досягнення миру, відновлення економіки і звичного способу життя. Це вкотре вказує на те, що вся ця епопея з томосом штучно роздмухувалася для вирішення конкретних електоральних завдань.
— Як віруючі сприймають ситуацію розколу?
— Для всіх нас це болюча рана, яка кровоточить практично 30 років. Ми дуже хочемо вирішення цієї проблеми, але не за допомогою сили, тиску, побиття і приниження наших віруючих, а на основі поваги і готовності до реальних кроків до примирення. Першим кроком має стати повернення нашій Церкві захоплених храмів. Питання принципове, за цією проблемою стоять долі простих людей, яких в один момент викинули з їхніх рідних храмів на вулицю.
— УПЦ звинувачувалася в «антиукраїнських поглядах». Що скажете про це?
— Нам не потрібно нічого нікому доводити. Сама наша діяльність вказує на те, що ми — Церква свого народу. На відміну від політиків, ми не ділимо українців на «правильних» і «неправильних». І це дозволяє нам, нічого не боячись і ні перед ким не виправдовуючись, одночасно ремонтувати шпиталь у Запоріжжі для потреб поранених солдатів і передавати гуманітарну допомогу на Донбас — простим людям, які страждають від наслідків відповідного протистояння. А інсинуації будуються на фейках. Ми багато разів зіштовхувалися з інформацією про те, що ми нібито зберігали зброю, закликали до зміни державного ладу, відмовлялися відспівувати воїнів АТО. Однак щоразу, коли наша сторона просила надати якусь конкретику за цими звинуваченнями, наші опоненти раптом різко замовкали. На жаль, проти нашої Церкви проводилася потужна інформкампанія, яка підтримувалася у вищих ешелонах влади.
Зрозуміло, що змінити за таких розкладів щось дуже складно. Але ми продовжували чесно служити людям і своїй Вітчизні, знаючи, що рано чи пізно правда переможе.
До речі, хотів би в цьому контексті згадати один цікавий історичний аспект. У XVII столітті, коли Польща контролювала частину нинішніх українських земель, на Православну Церкву теж чинився тиск, на що були як релігійні, так і чисто політичні причини. Як це робилося? — Схожими методами. Наших православних священнослужителів таврували турецькими шпигунами, оскільки тоді наша Церква перебувала під омофором Константинопольського Патріарха, який перебував у Стамбулі. Вам не здається, що ця ситуація до болю нагадує те, що ставилося нашій Церкві ще буквально рік тому?
— Чи контактуєте з керівництвом «ПЦУ»?
— Контакту немає, оскільки будь-який контакт передбачає наявність довіри. А як ми можемо довіряти іншій стороні, якщо досі продовжуються рейдерські захоплення наших храмів і утиски наших віруючих? Хіба можна про щось нормально говорити під, умовно кажучи, дулом автомата?
— Що хотіли б сказати віруючим, які пішли за новою церквою?
— Я попросив би їх аналізувати ситуацію через призму Євангелія. Там чітко сказано: «Не може родить добре дерево плоду лихого» (Мф. 7: 18). Хіба можна побудувати справжню Церкву шляхом обману, насильства, утиску інших? Як взагалі можна молитися Богу в захопленому храмі? Як можна проповідувати про любов, якщо ти паралельно когось переслідуєш і принижуєш? Якщо дати на ці питання чесні відповіді, то багато відразу стане на свої місця.
— Чи є надія, що обрання В.Зеленського може поліпшити відносини між державою і Церквою?
— Ми не чекаємо від влади преференцій. Для нас важливо, щоб дотримувалися законів, які гарантують відділення держави від Церкви, а також — дотримання фундаментального права людини на свободу совісті. Якщо новий Президент зможе це забезпечити, то ситуація сама собою швидко покращиться.
— А чим може закінчитися захоплення храмів, порушення прав віруючих?
— Не можна здавлювати пружину до нескінченності. Дай Бог, щоб певні люди схаменулися і не провокували більше ситуацій, здатних розпалити полум’я великого протистояння. Ми сподіваємося на те, що зараз законів знову будуть дотримуватися, і це знизить загострення пристрастей в релігійній сфері.
— Чи повинна нова влада розглядати питання захоплення храмів?
— Будь-яка влада обирається народом, який зацікавлений в тому, щоб його права неухильно дотримувалися. Ми сподіваємося, що нова влада, як я вже говорив, поверне букву закону в сферу відносин Церкви і держави, покладе край рейдерським захопленням, які підривають стабільність нашої держави і суспільства. Позитивні сигнали видно вже зараз. Дай Бог, щоб їх ставало все більше і більше. Адже, погодьтеся, дивно, якщо в країні, яка прагне до Європи, будуть тривати порушення принципів і свобод, на яких століттями стоїть європейська демократія. Упевнений, що нова влада такого не допустить.
— Яким є «канонічне» рішення українського церковного питання?
— Це відомо всім. Гріх розколу — страшний гріх. І він змивається тільки покаянням. До речі, за ці роки в нашу Церкву повернулося багато людей, які раніше пішли в розкол. І навіть були там, скажімо так, «священнослужителями». Зараз вони є повноцінними членами нашої Церкви і несуть свій послух на різних рівнях, навіть в єпископському сані. Так що винаходити щось нове в цьому питанні не потрібно.
— Чи є можливості і перспективи проведення Всеправославного Собору?
— Більшість Православних Церков висловилися за проведення таких зборів. Зрозуміло, що це питання не дуже просте і вимагає ретельних узгоджень. Будемо сподіватися, що в недалекому майбутньому прозвучать чіткі сигнали про можливість і формат проведення такого заходу.
— У нинішній, кризовий, момент для Православної Церкви говорять також про унію — можливе «злиття» з УГКЦ. Ця проблема існує?
— На жаль, так. Варто відзначити, що в процесі отримання автокефалії вельми активну роль зіграли політики, які є вірними УГКЦ. Чому так сталося? Напевно, відповідь можна знайти в бесіді архієпископа Святослава з екс-послом США в Україні Марі Йованович, під час якої глава УГКЦ сказав, що створення «ПЦУ» — це тільки перший етап. Другим етапом стане діалог між УГКЦ і «ПЦУ» з питання «відновлення» їх «єдності» (більш конкретно: Шевчук говорив, що наступним кроком є «екуменічний діалог між УГКЦ і об’єднаним українським Православ’ям в напрямку відновлення первинної єдності цієї церкви»).
— Чи існує можливість, що деякі Помісні Церкви підуть на повторні хіротонії ієрархів «ПЦУ»?
— Це складне питання. Ви маєте рацію — розкольники, яких визнав Вселенський Патріархат, не мають дійсного священства і архієрейства. На початку розколу хіротонії єпископів здійснювали авантюристи, які не були навіть священниками, вони обдурили перших розкольників і «висвятили» їх в «архієрейський сан», а також мали проблеми морального характеру.
І тут, напевно, питання навіть не в тому, чи підуть інші Церкви на повторну хіротонію, а в тому, чи погодяться на це самі представники «ПЦУ»? Адже для них такий крок означає згоду з тим, що раніше вони не були справжніми священнослужителями, і вся їхня історія, історія їх організації, має гнилий фундамент.
