Наша бесіда з отцем Всеволодом відбулася напередодні його 80-річчя, (день народження – 7 липня 1938 р.). І розповідь батюшки, його відповіді були переповнені юнацької бадьорості, гумору і оптимізму. Йшлося про далеке важке дитинство, і про любов до Бога і людей, про молитву, і священицьку відповідальність. Слухаючи нашого велелюбного батюшку, мимоволі згадувалися слова апостола: «Завжди радійте, невпинно моліться, за все дякуйте» (1 Сол. 5: 16-18). Спілкуючись з ним, розумієш також, що за плечима цієї невтомної людини колосальний життєвий досвід, з радощами і розчаруваннями, випробуваннями і спокусами, долати які о. Всеволоду завжди допомагав Господь, Якому він без залишку присвятив своє прекрасне життя.
У мене вихідних немає, хіба можна мати вихідний у Бога?
– Батюшка, з яким настроєм Ви зустрічаєте своє 80-річчя? Про що Ваші думки?
– Я кожен день в церкві. Коли ти в церкві, ти думаєш про церковне: або про паству, або про скаутів, або про дендрарій (сміється)… Про все це ти думаєш, і всі проблеми церковного життя у тебе в голові. Мої думки завжди біля Бога, і біля Церкви, біля нашої віри, біля служби, біля всього того, з чого складається церковне життя. У мене вихідних немає, хіба можна мати вихідний у Бога, чи, скажімо, вихідний від любові?.. Щоденно приходять люди, і кожному треба дати раду. Трапляється, приходить жіночка: «Батюшка, хочу розказати про свою біду, про свої проблеми!» «Розказуй», – відповідаю. І слухаю її монолог. Потім питаю: «Ну що, легше стало?» Вона радісно: «Так, батюшка!..» (сміється). Розумієте, вона говорить і виливає з душі свій тягар, те, що у неї наболіло на душі. Вилила мені все і на душі їй стало легше. Їй стало легше і мені радісно, що вона розповіла про свою біду, про нещастя. Я помолюсь за неї Богу, подякую Йому, що душа людська отримала полегшення. Адже дуже важливо зрозуміти, що на душі у людини, увійти в її стан, пожаліти її, разом посумувати чи порадіти її радощам. Це дуже важливо… Це приносить радість душі. Так ми виконуємо головну заповідь Господа любити ближніх своїх. З роками це вже стає потребою.
– А коли у Вас просять матеріальної допомоги?
– Це також невід’ємна частина нашого служіння – милосердя. Так набігає за місяць чимала сума грошей. Це також соціальне служіння. В Євангелії говориться: «Просящому дай». І вже нікуди не дінешся… (сміється)
– Батюшка, але ж прохачі бувають різні…
– Так. Багато, хто обманює. Знають, що у цього батюшки можна просить і він не відмовить, і приходять. І локшину мені на вуха вішають… (сміється) Але ж все одно даю, правда менше… А тим, що правду кажуть – скільки вони просять… Всякі випадки бувають…
В душі мені 18!
– Скажіть, а от душа – вона відчуває свій вік? Ви відчуваєте себе на вісімдесят?
– Мені вісімнадцять років!.. (сміється) І це правда!.. Саме так я себе відчував у вісімнадцять, і коли було тридцять, п’ятдесят і шістдесят…
– А чому так?..
– Бо душа не вмирає. Душа не старіє, вона – вічна.
– Але ж буває, що душа вмирає через смертні гріхи ще до смерті фізичної?
– Так. Буває, що душа не витримує того гріховного навантаження, і впадає у відчай, гріх її повністю поглинає. Людині здається, що вона живе, але душа при цьому вмирає… Людина бореться, бореться з гріхом, а потім «лапки до гори» – здається в полон, і вже живе по гріховному закону, і нічого вдіяти не може, гріх повністю її поневолює. Так буває з наркоманами, алкоголіками, перелюбниками і грошолюбниками, властолюбцями, всіма, хто віддав себе в полон якоїсь пристрасті.
– Люди літнього віку розповідають, що залишаючись на самоті, чи просипаючись у ночі, думають про швидкоплинність життя, про його закінчення тощо. Для вас це характерно?
– Ні. Я вже 42 роки священик, і моя священицька свідомість так вкарбувалася, що викарбувати її неможливо… (сміється) От я прокинусь вночі і тут же пригадаю якусь болящу чи болящого, і автоматично молюсь: «Помяни, Господи, о здравії і спасенії болящих Вадима, Євгенію, Єлєну..» і так далі… Вони мені приходять на думку, я їх згадую, і молюсь. Це вже не від мене залежить, я просто інакше не можу… Так само і за упокой молишся. Хтось упокоївся, і молишся: «Упокой, Господи, новопреставленого раба Твого…» і так далі…
А буває, на думку пісні приходять народні українські, і я про себе їх наспівую… Пам’ятаю, в молодості, вертаємось додому з клубу у вечорі і дорогою співаємо, чути спів у селі у тому куточку, і у тому… З роботи люди ідуть стомлені – співають, збираються разом – співають… Це було прекрасно. Зараз вже не так… Коли людина співає, то в неї душа співає. А у церковному співі вона прославляє Бога. Буває так і протягом дня несподівано в душі спів Херувимської, чи Богородиця Діво, радуйся…
– Тобто зневіра для Вас не характерна?
– Ні. У нас в сім’ї всі були оптимісти, особливо мама. Вона вже була хвора перед смертю, буквально за три дні я питаю: «Мамо, як Ви?» А вона ледь-ледь піднімає праву руку і великий палець, мовляв «добре!», і посміхається… Такий оптимізм був характерний для неї до самого кінця життя. Так і у мене …
Господь будував, а я був у Нього прорабом
– Батюшка, а коли Ви задумали будівництво такого колосального комплексу, Вас не лякали його габарити, це ж і уявити страшно! Де взяти кошти, людей, щоб все вийшло як треба, що не трапилось якоїсь біди, і так далі – усілякі сумніви, побоювання?..
– Аж ніяк! Пам’ятаєте, як сказав пророк Давид в псалмах: «Аще не Господь созиждет дом, всуе трудишася зиждущии» (Пс. 126) Господь будував, а я був у Нього прорабом!.. (сміється). Бог керував, а я виконував ту роботу, яку Він мені довірив. Тим паче, що я маю будівничу освіту і багаторічний досвід будівельника. Так Господь устроїв. Господь знав, що мені треба вивчитися на будівельника, попрацювати, отримати досвід практичний, а тоді вже покликав мене до семінарії і академії…
І я подумав: чому б не відбудувати храм у рідному селі, де пройшло моє дитинство…
– Батюшка, а у себе на батьківщині, рідному селі Ви теж храм побудували. Розкажіть про це.
– Там був храм дерев’яний Різдва Богородиці.
– Вас там хрестили?
– Ні, мене хрестили у війну. Батько був на фронті, а ми жили в містечку Сквирі, це районний центр, у моєї тітки, маминої сестри. Жінки гуртувались, бо чоловіки були на фронті. Жили важко, орали на корові, бо коней всіх забрали на фронт. Був священик, який ходив по людях, служив молебні, або панахиди, хрестив чи відспівував померлих і таке інше. І якраз під час цієї війни мене хрестили, і я пам’ятаю, як мене, чотирьохрічного, водили навколо купелі, що поставили прямо у хаті, і співали: «Елицы во Христа крестистеся, во Христа облекостеся…» І хрещені батьки були – дядя Коля і тітка Поля. Вони вже померли давно і за них й досі молюся.
Так от, після війни ми повернулися в село Чубинці. Батько повернувся з війни в 1946 році і в селі був директором школи, пропрацював там 40 років. А в кінці 1946-го був голод і батько їздив в західну Україну, купував там картоплю, щоб якось вижити. Одного разу його пограбували, і він вернувся ні з чим… Ми в річці граблями вигрібали молюски, жарили на сковороді і їли… Дуже важкий час був. Пам’ятаю вдів, жінок, чоловіки яких не повернулися зі фронту. Як вони орали на худобі…
У нас був старовинний дерев’яний храм Різдва Богородиці, ми жили навпроти нього у дияконській хаті. Диякона вже давно не було, і священика теж. Храм було зачинено. І от, у 1947 році взимку ми всі прокинулись в хаті від вибуху. Я питаю маму: «Що трапилось?» А вона відповідає: «Сєво, церкву підірвали …»
І ось, коли я став священиком, прийшла така думка: «А чого тобі не відтворити ту церкву у селі Чубинцях, хто ж її в глухому селі відбудує?». І я почав потрошку впроваджувати цю ідею в життя. Це було на початку 1990-х. Відтворили фундамент і почали робити кладку. Фундамент був з буту, ми на ньому зробили залізобетонний пояс і почали класти стіни з цегли. І так поступово збудували храм. Правлячий архієрей владика Білоцерківський митрополит Августин благословив туди священика. Ну а я вже там вважаюсь почесним настоятелем, приїжджаю, коли є можливість, помолитися у тому храмі, поспілкуватися з людьми, відвідати могили рідних.
Раніше бувало мені дзвонять з Чубинців: «Батюшка, дощу нема вже два місяці, приїдьте, помоліться». Ну, приїжджаю, відслужу молебень, повертаюсь, не встигну трохи проїхати, як дощ пішов. І так було кожного разу. Не пам’ятаю, щоб служив молебень і не пішов дощ. А був такий епізод. Не було дощу, люди мовчать, не запрошують, і я вирішив сам помолитися. Все сумлінно вичитав – нема дощу! А потім люди запросили, помолились разом і пішов дощ! І я зрозумів – мені дощ не був потрібний, я не мав огороду, нічого не вирощував. А от, коли люди попросили і ми стали разом молитися – дощ пішов по їхній вірі… Як сказав Спаситель: «По вашій вірі і буде вам».
Про молитву
– А взагалі, батюшка, як Ви себе налаштовуєте на молитву?
– До молитви взагалі треба ставитися дуже серйозно, особливо до Євхаристії, до літургії. Треба бути дуже зосередженим і бадьорим, не відволікатися, вкладати душу у кожне слово служби Божої. Тоді служба проходить на підйомі і люди це відчувають. У мене в храмах, де б я не служив, завжди було багато людей, і я за це дякую Богові. Бо старання від нас, а поміч від Господа… Людям не треба тлумачити: ходіть у церкву, моліться! Треба самому свою душу віддавати служінню, і люди без напоумлення це відчують, і підуть за вами.
Про ідею будівництва собору на честь княгині Ольги
– Ви служили у Хресто-Воздвиженський церкві у Києві настоятелем… А як виникла Свято-Ольгінська парафія?
– Я служив у Хресто-Воздвиженській церкві на Подолі. Філарет мене звідти зняв і перевів на Лісове кладовище. Але й там за мною пішли люди. А потім приснопам’ятний о. Михаїл Бойко запросив мене на проспект Миру, де відкрилася Михайлівська парафія. І я там служив три роки. На Лівому березі взагалі храмів не було, і через деякий час я подумав: а чому б не збудувати церкву на Харківському масиві? Людей живе багато, а для духовного окормлення храму немає. Прийшов до Блаженнішого Митрополита Володимира з цією ідеєю, а владика й каже: «Ви дуже завчасно прийшли. Зараз конче треба будувати нові храми». І після благословення владики підготували відповідні документи і почали будівництво. А місце це святе. Тут після закриття Києво-Печерської лаври у 1926-му році подвизався у землянці печерський монах Ізраїль, або Іаков у перекладі, він був прозорливим, святого життя. До нього йшли люди. А потім НКВД довідалось про нього і вирішено було його арештувати. Люди передали про це монахові і запропонували йому переправитись на правий берег Дніпра. І коли він плив при тихій ясній погоді, його човен розтанув у повітрі, зник. Може Матір Божа його забрала на небо, а може невидимо перенесла в інше місце… У Бога все можливо. І ці дуби навколо собору, де стояла землянка монаха, збереглися з тих пір, їм вже понад сто років…
– Скажіть, а чому саме парафію зареєстрували на честь святої княгині Ольги?
– Це ж саме питання мені поставив і Блаженніший Митрополити Володимир, коли я прийшов до нього за благословенням. Я тоді відповів: «Святий Владико, у Києві є собор князя Володимира, побудований на честь 900-ліття Хрещення Русі, хоч він у полоні розколу, але рано чи пізно повернеться до канонічної Церкви, і були в Києві кілька храмів на честь святої княгині Ольги, але вони знищені у 30-роках. А зараз духовне відродження України, колишньої Київської Русі. То логічно наш майбутній собор присвятити саме княгині Ользі, бабусі святого князя Володимира, адже по її молитвах її онук-язичник став християнином, вона була, як Ви знаєте, хрещена в Константинополі і мала царський розум. Вона і нині молиться за нашу землю, за відродження православної віри по всій землі…» Владика був дуже задоволений моєю відповіддю і благословив святе діло будівництва. По його молитвах Господь нам допомагав у всьому. За 20 років зріс наш церковний комплекс, п’ять унікальних споруд на чолі з собором святої княгині Ольги.
– Батюшка, нагадайте, в якій послідовності йшло будівництво?
– Першим побудовано храм святого князя Всеволода-Гавриила. Там тривала щоденно молитва. Потім було зведено недільну школу і господарський корпус з актовим залом, їдальнею, паралельно закладено нижню частину собору, де з часом розпочались служби у храмі на честь св. Константина і Єлени. Це теж символічно, адже і хрещення самої княгині Ольги, і князя Володимира напряму пов’язано з Константинополем, як і Хрещення Русі. Останньою було зведено дзвіницю.
– Не пригадаєте по датах?
– Парафію було зареєстровано 1994 року. Перша служба здійснена у актовому залі ЖЕК-1406. 1997 року було розпочато будівництво церкви св. благовірного князя Всеволода. 19 квітня 1998 року, на Великдень, перша служба пройшла у підвалі цього будованого храму. 10 грудня 1998 року Митрополит Володимир освятив храм. 2000 року було зведено триповерхову недільну школу. Також було споруджено господарський корпус, в якому розміщується їдальня, спортзал, актовий зал, просфорня та кімнати для прийому паломників. Восени 2004 року відбулося закладення собору. 24 липня 2005 року було освячено закладну капсулу. У грудні 2010 року у соборі почалися служби.
– У стислих рядках цифр новітня історія храмобудівництва…
– Так…
Заповіт спадкоємцям
– Отче, Ви виховали цілу плеяду священиків. І на сьогодні Ви один з найстаріших і авторитетніших священників Києва і Української Православної Церкви. Недаремно при першій зустрічі Блаженнішого Митрополита Онуфрія з духовенством Київської єпархії Вам було доручено його привітати букетом білих троянд… Які Ваші побажання новому молодому поколінню нашого священства?
– По-перше, щоб вони ні в чому не зраджували нашій прадавній православній вірі. Це саме головне. По-друге, якщо у батюшки виникають якісь проблеми, труднощі, все треба співвідносити зі Святим Письмом, з канонами і правилами Святої Церкви. В цьому треба бути непохитними. Далі – треба понад усе віддавати себе пастві і богослужінню. Сім’я, господарські справи – все це прекрасно, але душпастирська опіка людей і служба Божа має бути понад усе. Треба жити Церквою і для Церкви, любити все церковне, дорожити нею, бо у Церкві Бог, а ми Його слуги. Будьте сміливі, будьте терпеливі, велелюбними до людей, до кожного, хто переступає церковний поріг, до всіх людей. Ніколи не нехтуйте людьми і не сваріть їх – вони дуже це відчувають. Обов’язки свої треба виконувати чітко, без хиби, по-Божому. І Бог завжди буде у вас в допомозі.
Про політичні спокуси і головну заповідь Христа
– І на останок. Батюшка, як протистояти усіляким політичним пристрастям, інформаційній війні, яка нині виливається на свідомість людей? Дуже багато спокус від політики…
– Не ми керуємо світом, а Бог. Треба покладатися у всьому на Промисл Божий, на Його святу волю. В політику не треба лізти, бо там, як у болоті, можна потонути. Як Богу угодно, так воно і буде. Треба перед очима душі бачити не політичних кумирів, а Христа, нашого Спасителя, Який заповідав нам шукати понад усе Царства Небесного, а все інше нам буде дано. Амінь!
З протоієреєм Всеволодом Рибчинським
спілкувався Сергій Герук
