Отже, минуло вже три роки з того часу, як Константинопольський патріарх взяв під свій омофор нерозкаяних розкольників. Тоді, на рубежі 2018-2019 рр., деякі наївні люди й справді могли подумати, що православні віруючі України мріяли про автокефалію, а Патріарх Варфоломій справді хотів подолати український церковний розкол.
Але всупереч усім прогнозам заангажованих «експертів», сталося те, що сталося – розкольники ненадовго об’єдналися, до них перейшло кілька представників духовенства від Української Православної Церкви, але фактично не змінилося нічого.
Віруючі УПЦ як були вірні своєму Священноначаллю і Церкві, так і залишаються досі. А різні розкольницькі угруповання, як ворогували між собою, так і продовжують ворогувати. Агресія проти віруючих з боку розкольників і захоплення храмів теж нікуди не зникли. Як бачимо – все залишилося, як є. Розкол так і не був подоланий.
Чи зробили якісь висновки з подій лідери Фанару? Чм може шкодують про скоєне? На жаль, ні.
За весь цей тривалий період не послідувало і натяку на жаль або каяття. Навпаки, всі висловлювання Патріарха Варфоломія щодо України абсолютно не змінилися.
Але чи принесло це користь самому Константинопольському патріарху, нехай якщо і не в духовному, то хоч в земному минущому сенсі? Теж ні. Факт того, що тебе визнає «великим господином» група неприкаяних розкольників, розрада невелика. Невже заради примари чисто титулярної влади над православною Україною варто було все затівати? Сумнівне досягнення.
Це ж стосується і тих ієрархів, які підтримали розкол. Забувши всі колишні обіцянки про підтримку канонічного Православ’я на Українській землі, вони поспішили прийняти розкольників. Якщо ж вони нині і відчувають жаль, то лише від того, що сумлінні священики стали їх залишати. Та й то, переживають вони це абсолютно егоїстично, так, якщо б їх діяння не були причиною того, що відбувається, за принципом «а нас за що?».
У той же час тут, на багатостраждальній українській землі Православ’я продовжує свою місію без оглядки на всіх «великих» у власних очах, які за словами Христа «люблять перші возлежати на бенкетах і головування в зборах» (Мф. 23:7). Будуються, незважаючи на захоплення і загрози, нові храми, відкриваються нові парафії і монастирі.
І відбувається це не «на зло» і не «в пику» комусь на Фанарі. Це все робиться заради любові до Господа і Його Церкви. І любов ця переможе все.
