Є чимало місць на землі для прославляння Господа, Пресвятої Богородиці і святих угодників Божих. Серед них осяяна світлом промислу Божого історія Київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря.
Розташована обитель в давній частині Києва на піднесеності. З пагорбів відкривається вид на широкий розлив Дніпра і чернігівські ліси, що йдуть за горизонт. Існує переказ, що тут побував перший просвітник Русі апостол Андрій Першозваний. Тут же онук святого Володимира, великий князь Всеволод Ярославович в 1071 р. спорудив церкву в ім’я Архістратига Михаїла, а вище, на верхівці найвищої в Києві гори, побудував свій княжий «Червоний Двір». Біля нього князь любив влаштовувати полювання на диких звірів, звідки і дістала назву уся ця місцевість — Звіринець.
Про те, що Звіринецька гора — місце особливе, говорили в народі давно. То бачили на ній стовпи вогню до неба, то великий розлив води — що «не біжить і стоїть стіною в півтора аршини на одному місці». А в спогадах преподобного Феофіла Київського, Христа ради юродивого (почилого в 1853 р.), є розповідь про те, що, проїжджаючи з Китаївської пустині в Лавру, його бичок зупинився на Звіринецькій горі, як укопаний. «Бути тут великій святій обителі», — прорік тоді преподобний Феофіл.
Російським Афоном назвав цю південну околицю м. Києва відомий дослідник церковної історії київський митрополит Євгеній (Болховітинов). Сріблясті тополі, явори, розложисті дуби і запашні липи з дикими яблунями і грушами на полянах — такими побачив ці місця насельник Видубицького монастиря ієромонах Іона, коли оселився на Звіринецкій горі в 1860 р. Виділяючись своєю досвідченістю і благочестивим життям, він швидко став відомий серед киян, і багато хто шукав випадку отримати у нього пораду та настанову. Пізнавши на собі допомогу від прозорливих порад і дієвість молитов мудрого батюшки, вони ставали на все життя його духовними чадами.
Наважившись побудувати на горі свою келію, він приймає під своє духовне окормлення двох ченців — Іларіона і Гавриїла. Іларіон поставив курінь з хмизу, в якому і став жити разом з Гавриїлом. А пізно ввечері, після монастирських праць і довгих молитов, приєднувався до них і о. Іона, залишаючись на всю ніч.
14 березня 1861 р., вийшовши на ганок своєї келії в монастирі, він побачив на горі сяйво і пожежу. В страху о. Іона побіг рятувати своїх братів. Але підійшовши, помітив, що полум’я, яке охопило братський курінь, не завдавало їм ніякої шкоди. Келія стояла неушкодженою, а поруч в стовпі вогню він побачив Божу Матір з сонмом святих. Володарка торкнулася його голови і сповістила, що прийшла відвідати це місце. «Моя благодать перебуде тут навіки. Невідступно відвідуватиму місце це, і багато хто тут врятується. Багато хто прийде в обитель цю, ти їх всіх прийми, нікого не зневажай. Всі ми – чада Божі». Після цих слів Володарка відступила і стала невидимою, а на снігу залишилися сліди Її пречистих стоп. Так сама Богородиця обрала угодника Свого преподобного Іону для прославляння цього місця і влаштування на нім обителі.
22 березня 1862 р. місце над Видубицьким урочищем знову осяялося вогнем. І знову занепокоєно поспішав від Видубицького монастиря старець рятувати своїх братів від пожежі. І знову побачив варту в стовпі неопалимого вогню Володарки з сонмом святих. Затверджуючи о. Іону до послуху волі Божій по облаштуванню тут монастиря, Мати Божа сказала, що він — лише «граблі, сокира, – обране Господом знаряддя чудових і святих справ».
Іларіон і Гавриїл знайшли старця, який сидів в глибокому снігу. Розповівши їм усе, він просив їх нічого нікому не говорити і описав ці події лише в останні роки життя. Після влаштування монастиря в 1910 р. на цьому місці була побудована церква, зруйнована в 1934 р., а в 1996 р. новими насельниками був встановлений пам’ятний хрест.
Так Богородиця поклала основу нової київської обителі, що стала одним з духовних центрів на рубежі XIX — XX ст.
Спочатку о. Іона потурбувався про пристрій скиту при Видубицькому монастирі. Був побудований двоповерховий дерев’яний будинок, а в нім – церква в ім’я Живоначальної Трійці. 4 травня 1864 р. церква була освячена настоятелем Києво-Видубицького Михайлівського монастиря архімандритом Веніаміном. Але про створення монастиря неначе не могло бути і мови: багато було супротивників в різних прошарках суспільства, у тому числі і серед духовенства.
Але як дивним чином було передбачено майбутнє монастиря в ім’я Святої Трійці, так само дивовижним чином Господь її творив. Одна духовна дочка старця, княгиня Катерина Васильчикова, дружина генерал-губернатора Києва, оформила дарчу на свою дачу на користь майбутнього монастиря і пожертвувала 10 тисяч рублів на його облаштування. Проте монастир міг бути заснований тільки Государем Імператором. Заручившись підтримкою московського митрополита Філарета, Васильчикова їде в Петербург.
У столиці проханню княгині про встанову в Києві нового монастиря чинили опір деякі придворні і частина священства. Цар, втомившись від сперечань і суперечливих думок, відклав вирішення цього питання до кращих часів і вийшов погуляти в Літній сад. Саме тоді на Олександра II стався замах терориста Каракозова. Він вистрілив в Імператора впритул, але куля пішла убік. Приголомшений Олександр II швидко повернувся в палац і при всіх сказав: «А що, пани, монастиря не потрібно? А я бачу — промисел Божий і молитви нового монастиря врятували мене від смерті, а Росію — від страшного потрясіння» — і підписав прохання про встанову нового монастиря. Тим же указом о. Іона був визначений настоятелем.
Із спорудження притулку для 30 сиріт, школи і лікарні почалася життєдіяльність нового монастиря. І тільки тоді були поставлені келії для братії. Спланували і інші необхідні будови. Позначили їх межі дерев’яними хрестами простої теслярської роботи. А на місці престолу майбутнього кам’яного храму був поставлений великий хрест. 3 квітня 1868 р. його проект представили на затвердження Його Високопреосвященству і київському комендантові. Слід сказати, що Звіринецька гора знаходилася на території Київської фортеці, створеної ще в 1812 р., і всі питання побудови необхідно було погоджувати з військовим відомством, а деякі навіть вимагали найвищого дозволу Государя.
У 1871 р. було завершено будівництво кам’яного храму з двома прибудовами. 28 листопада митрополит київський Арсеній, раніше інших, освятив престол південної прибудови в ім’я ікони Божої Матері «Троєручиця». Отець Іона особливо шанував цей образ, який зберігався у нього в келії, а з часом був поміщений в Троїцькому храмі за правим кліросом. Ще за життя преподобного по молитві перед цією іконою було здійснено багато чудес. У 1872 р. 23 липня в Свято-Троїцькому храмі був освячений головний престол в ім’я Живоначальної Трійці, а в 1897 р. влаштована нова північна прибудова в ім’я Всіх святих. 13 жовтня 1900 р. він був освячений митрополитом київським Іоанникієм.
Поступово монастир творив у своїй огорожі усе необхідне для життя: виникла просфорня, майстерні для виготовлення свічок, іконописна, палітурна, столярна, кравецька, шевсько-шорна, ковальсько-бондарська, слюсарна. Діти з школи-притулку окрім загальноосвітніх предметів отримали можливість навчатися в цих майстернях ремеслам — столярному, кравецькому, шевському, ковальському і іншим.
Немало киян працювало і в Свято-Троїцькому монастирі, який до кінця ХIХ ст. по займаній території, володінню власністю і господарському устрою висунувся на помітне місце серед монастирів не лише Київської митрополії. Багато хто дивувався мудрій розпорядливості і дбайливості його настоятеля, умінню притягати щедрі пожертвування на монастир. В той же час старець відрізнявся особливою ощадливістю і простотою в образі життя.
Завдяки пожертвуванням обитель прикрашалася і росла. Статут монастиря не дозволяв йому купувати земельні наділи, тому монастирські маєтки складалися з дарованих йому в Києві і за його межами 15 різних земельних ділянок. Найбільший вклад в розширення монастиря внесла княгиня Катерина Васильчикова. Окрім дарованої нею землі на Звіринці, з середини 60-х років XIX ст. вона віддала монастирю в користування свій київський маєток на Сирці. З благословення преподобного Іони там був споруджений Знаменський храм і влаштований однойменний жіночий скит, в якому трудилися численні духовні чада старця, що не бажали позбутися його духовного окормлення. На згадку про щедру благодійницю цей скит прозвали Васильчиковою дачею. Окрім нього княгиня придбала для монастиря 6 тисяч десятин землі в с. Гусенці Полтавської губернії. Цей скит поставляв продукти як для монастиря, так і на продаж. А монастирський млин славився на всю округу.
Але головною заслугою преподобного Іони стало мудре керівництво великою кількістю врученої Господом духовної пастви. Пам’ятаючи заповіт, даний йому Пресвятою Богородицею, він з великим упокорюванням і невтомністю, подібно до лопати в руках Вседержителя, вигрібав з пекельного вогню людські душі. Подвиг старецтва, яким було прикрашено життя преподобного Іони, є вершиною чернечої роботи. Втілюючи в життя спадщину, отриману на духовних пажитях преподобних Нила Сорського, Паісія Величковського, Серафима Саровського, він передав XX століттю рятівне вчення про розумну роботу, передаючи його наступним поколінням ченців.
Але вплив преподобного Іони поширювалося і далеко за межі монастирських стін. Всі його дії здійснювалися в Дусі Святому і були завжди в гармонії з Церквою і її Переданням, бо, по слову апостола, вже не він жив, але жив в нім Христос (Гал. 2, 20). Він став духовним керівником безлічі мирян. Щорічно в монастир, який народна чутка вже називала «монастирем отця Іони», приходило близько 500 тис. паломників. Двері келії старця були завжди відкриті. До нього приходили з бідами, а йшли з відрадою. Про цілющу силу молитов о. Іони ходили легенди. Сам же він всіляко приховував свої доброчесності. Тому порятунок душ ченців і богомольців, що притікають в монастир, був головною турботою духовно досвідченого старця.
У другій пол. XIX ст. відроджувався із запустіння один з прадавніх на Русі Свято-Преображенський Межигірський монастир. Завдяки своїм добрим адміністративним здібностям преподобний Іона був призначений розпорядником усіх цих робіт і настоятелем Межигірського монастиря із зведенням в сан архімандрита. Незабаром, стараннями настоятеля і братії монастир став процвітати.
В травні 1896 р. були отримані з Москви відлитий на дзвоновому заводі Самгина дзвін вагою 1150 пудів (на той час найбільший в Києві) і декілька дрібних по 57 пудів, для чого побудована тимчасова дерев’яна дзвіниця. З перших днів основи Свято-Троїцької обителі о. Іона мріяв про велику кам’яну дзвіницю. Нові дзвони і були для неї призначені.
Весною 1897 р. о. Іона сильно захворів. Всі вже вважали, що старець на смертному одрі і прийшли прощатися з ним. Тихо стояли в коридорі його келії, не сміючи порушити молитовну бесіду хворого з Господом.
«Коли мені належало відійти в нескінченне життя, — напише він через деякий час, — а було це в 1897 році, в квітні, під 23 число, вночі, о 4-ій годині, Господові завгодно було явити мені нову милість. Я лежав на ліжку в темряві. І ось, в келії моїй став хтось світлий, ясний, підійшов до мене дуже близько, благословив мене хресним знаменням і сказав: «Господь дарував тобі здоров’я, допомогу, покрив Своєю Божественною благодаттю, щоб ти послужив Йому в Церкві Його святій. Ось хрест, який ти спорудив і абсолютно довершив його. А ось інший хрест, початий тобою, ти тільки приступив до його споруди і тобі треба в працях доробити і докінчити його так же ретельно, як і перший. Коли ти закінчиш другий хрест, Господь покличе тебе до Себе. Встань, послужи і попрацюй Йому».
З юнацькою енергією старець, якому йшов 98-ий рік, довершує будівництво величезного кам’яного корпусу, зібравши 100 тис. крб. на його зведення. Збирає він ще 200 тис. крб. на дзвіницю і отримує твердження Государем її проекту.
Проте, здоров’я старця ставало все слабкіше. 15 грудня 1901 р. він соборувався. З цього дня до самої кончини старець приймав у себе в келії богомольців, а 6-го січня 1902 р. став прощатися з братією. У нього запитали дозволу відслужити Всенощну і Літургію про його одужання, але він відповів: «Не потрібно турбувати служащих, я все одно в середу відійду». В ніч з 8 на 9 січня ієромонах, що служив в соборі, кажучи єктенію, ніяк не міг згадати про здоров’я архімандрита Іони, щось його зупиняло. Як виявилось, в цей самий час блаженний старець відійшов до Господа. Тихо, мирно, неганебно, в оточенні своїх духовних чад і учнів закінчив своє земне життя.
Прощання братії і богомольців зі своїм улюбленим наставником відбулося 12 січня. День видався теплий і ясний. Незважаючи на труднопрохідну із-за відлиги дорогу, до обителі безперервною низкою потягнулися численні шанувальники старця.
Проживши понад сто років, архімандрит Іона (пострижений в схиму з ім’ям Петро) явив і сучасникам, і нащадкам, чого може досягти людина при самовідданій діяльності і любові до Бога.
Монастир в радянські роки
У серпні 1918 р. приймається рішення про будівництво на Звіринці нового центру Києва. Тільки Божому заступництву можна приписати те, що київська влада не поспішила з реалізацією свого плану. Цьому посприяли і два обвали землі в цих місцях, що позначили наявність печерних галерей на всьому просторі Звіринця. Промислом Божим було врятовано майбутнє Свято-Троїцької обителі.
У цьому ж році монастир постраждав, коли вибухнули артилерійські льохи, що знаходилися поряд з ним. Снаряди долітали до Труханового острова і Подолу. Від вибухів і пожеж руйнування потерпіли сотні будинків на Звіринці і велика частина будівель монастиря. Була знесена частина другого і першого ярусів дзвіниці, що будується. Про відновлення не могло бути і мови, її розібрали до останньої цеглини. У 1928 р. був заарештований настоятель монастиря архімандрит Ювеналій. Вслід за цим скит при Звіринецьких печерах закрили спеціальною постановою Київської міськради, а його настоятеля — архімандрита Філарета — заслали в концтабір.
У корпусах, що залишилися обителі, розміщували то дитячу колонію, то фабричні гуртожитки, то склади і майстерні. Проте братія під страхом смерті не погоджувалася покинути стіни рідної обителі. Заради її збереження монастир переоформили в церковно-трудову артіль «Праця». Під її статутом підписалося 214 насельників, що не злякалися погроз безбожників. Главою артілі обрали архімандрита Іова, який був відомий своєю мудрістю і високим духовним життям. Ченці жили на квартирах, тулилися в підвалах і сараях, але щастям для себе вважали можливість після дармової роботи на городах зібратися в улюбленому храмі Святої Трійці, де колись їх всіх зібрав старець Іона. У 1934 р. вони були позбавлені і цієї радості. Храм був остаточно закритий. Архімандрит Іов, а з ним ще декілька десятків ченців, що не бажали покидати обитель, було заарештовано і вислано в Казахстан, де назавжди загубилися їх сліди.
З 1942 по 1949 рр. монастирське життя вдалося відновити. На чолі братії в цей період встав архімандрит Ігнатій. Проте потім більш ніж на 40 років настав найважчий період в історії обителі. Більшість ченців разом з настоятелем були переведені в Києво-Печерську Лавру, а деяким з них довелося ховатися у миру. Ієромонахові Дімітріану вдалося влаштуватися двірником у ботанічний сад, організований на місці монастиря, і оселитися в старій годинній вежі, в якій він таємно служив Літургії. Так, виконуючи дану при пострижені обітницю пробути в рідній обителі навіть до смерті, він мирно відійшов до Господа в 1970 р. Ієромонах Поліхроній після закриття Іонинського монастиря був зарахований до Свято-Успенської Почаївської Лаври, де, прийнявши схиму з ім’ям Прохір, почив в сані схиархімандрита в 1971 р., проживши благочестиве життя, прикрашене даром молитви і прозорливості.
У середині 60-х рр. Свято-Троїцький храм, або як ще його іноді називали в народі — Іонінська церква, було вирішено реконструювати під музей ботаніки. За планом реконструкції прямо під центральним куполом храму повинен був стояти величезний пам’ятник Мічуріну. По Божій милості ці безумні плани не здійснилися. Але слід їх довгі роки залишався раною монастиря, що не гоїлася. У 1966 р. був по-блюзнірському розкритий склеп, в якому покоїлися нетлінні мощі преподобного Іони. Після того, як стало відомо про наругу, що чиниться над святими мощами, ченці ще не закритої на той час Києво-Печерської Лаври винесли їх з храму і перепоховали на Звіринецькому кладовищі. Обитель стояла такою, що осиротіла і омертвіла.
Але, незважаючи на довгі роки розрухи, розграбування і знищення майже усієї власності, життя монастиря не завмирало ні на одну хвилину. Всі роки йшов монастирський годинник. Сьогодні це найдавніший годинник веж Києва. Вони виготовлені в 1858 р. в Парижі. Монотонно відміряючи годину за годиною, вони були свідками і сходження в міць нового монастиря, і його гоніння, і багатократні посягання на ці святі місця.
Відродження обителі
Сучасний літопис славної обителі великого старця Іони починається в 1991 р. Спочатку храм був закритий, і служби здійснювалися на паперті — і в дощ, і в лютий мороз. Коли прихожани вперше увійшли до соборного храму (це сталося в останню неділю листопада), він з’явився перед ними суцільною руїною — без іконостасу, стельових перекриттів, з глибокими тріщинами в стінах. Після багатьох років запустіння в його стінах знову зазвучали слова молитов. Так, з того пам’ятного дня, почалося нове життя в обителі преподобного Іони, що стала духовно відроджуватися. Невтомно працювала нечисленна братія на чолі з першим намісником відродженого монастиря — архімандритом Агапітом (нині єпископом Мукачівським і Ужгородським). Багато що для відродження Іонинського монастиря робилося благочестивими мирянами. Силами братії і прихожан підняли куполи, перекрили дах, стелі, приступили до реставраційних робіт. Кожен допомагав монастирю чим міг.
Особливою радістю для монастиря відмічено 4 жовтня 1993 р. Цього дня з благословення Митрополита Київського і всієї України Володимира святі і нетлінні мощі преподобного Іони були перенесені із Звіринецького кладовища в соборний храм на місце первинного упокоєння. З поверненням головної святині обителі повернулася в серця її насельників впевненість, що відродиться монастир старця Іони Київського і виконається обіцяння Цариці Небесної, що колись обіцяла преподобному, що «Ченцы мнози имут быти зде, и излиет Господь Бог благодать на место сие и на тех, кто живет на месте сем». Знову, як з багатоцілющого джерела, почали виливатися чудеса по молитві преподобного. Одне з них сталося відразу після отримання його мощей. На могилі, звідки було перенесено тіло старця, залишилося багато трісок від його труни. Вночі в сонному баченні явився преподобний одній благочестивій жінці, що сильно обпалила напередодні кислотою руки, і велів зібрати їх, щоб вони не зневажались. Незважаючи на важку травму, жінка відразу вирішила виконати наказане. Зазнаючи сильний біль, вона акуратно прибрала місце, де покоївся преподобний Іона, а тріски від труни принесла в монастир. Наступного дня, рано вранці, здивована жінка прийшла до настоятеля показати повністю зцілені кисті рук із здоровим рожевим кольором шкіри.
Поглядаючи на широке шанування старця Іони Київського і велику кількість чудес, що відбуваються по його молитвах, 22 листопада 1995 р. рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви він був зарахований до лиця святих.
Влітку 1996 р., в день пам’яті ікони Божої Матері Троєручиця, Митрополитом Володимиром був освячений хрест, встановлений на місці явища преподобному Іоні Божій Матери.
Наступник владики Агапіта — архімандрит Іона — продовжив нелегку працю по відновленню обителі свого небесного покровителя.
Сьогодні Свято-Троїцький храм монастиря стоїть перед очима тисяч його відвідувачів з різних кінців нашої країни і зарубіжжя в оновленому виді — з різьбленим іконостасом і прекрасними розписами. У кожен святковий день до нього низкою прагнуть люди, що поспішають відірватися від повсякденної метушні. Особливо подобаються прихожанам і гостям монастиря його статутні богослужіння, прикрашені урочистим співом злагодженого хору. За Літургією і вечірнім богослужінням звучать староруські і візантійські церковні співи. Але основою монастирських служб є неповторний Києво-Печерський богослужебний статут і розспів, який впродовж багатьох віків вбирав в себе кращі співецькі традиції святої Київської Русі.
При монастирі його численні прихожани, від самих юних до людей зрілого віку, знаходять для себе віддушину, досліджуючи Священне Писання і історію Церкви при недільних школах, навчаючись грецькій мові, основам живопису і хорового співу. Багато хто з них намагається з радістю допомогти в проведенні реставраційних і багатьох інших робіт, які лежать на плечах нечисленній братії. У різдвяні дні неповторну атмосферу створює спів святкових колядок у виконанні монастирського, дитячого хорів і хору Недільної школи.
Це й багато чого іншого згуртувало навколо монастиря старця Іони дружну сім’ю, що складається з людей різного віку і професій, об’єднаних єдиною вірою і любов’ю до обителі. Всі вони, пам’ятаючи обіцяння Божої Матері «невідступно відвідувати місце це», з молитвою і благоговінням приходять на Богом освячену землю.
Настоятель монастиря:
Єпископ Обухівський Іона (Черепанов)
Кількість насельників:
19 насельників:
- Священиків – 11
- Дияконів – 6
- Ченців – 2