4D799A48-0D74-413D-9827-8D4F3C62F294

Єпископ Сильвестр (Стойчев): «Статутні документи УПЦ та ПЦУ: порівняльний аналіз»

ДОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського Сильвестра

на ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції 27 жовтня 2020 року (м. Київ)

“Статутні документи УПЦ та ПЦУ: порівняльний аналіз”

Після того, як на початку 2019 р. Константинопольський патріарх Варфоломій видав томос про автокефалію так званої Православної Церкви України (ПЦУ), розгорнулася дискусія про обсяг прав, наданих новоствореній структурі, у порівнянні з канонічним статусом Української Православної Церкви.

В цій доповіді ми спробуємо порівняти статутні документи ПЦУ з документами, які визначають статус Української Православної Церкви. У подальшому викладі для об’єктивності аналізу ми будемо вживати по відношенню до ПЦУ термінологію у тому вигляді, як вона вживається у відповідних статутних документах.

Почнемо з переліку тих документів, якими визначено статус нашої Церкви та якими вона керується у своєму внутрішньому житті.

Свій сучасний статус Українська Православна Церква отримала згідно Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р. На підставі цього Визначення Патріарх Алексій в той же день підписав Грамоту, якою благословлялося «бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні». Хоча зазвичай саме цю Грамоту вважають головним правоустановчим документом для Української Православної Церкви, це не зовсім так. Благословенна Грамота лише вводила в життя Визначення Архієрейського Собору.

Патріарша Грамота 1990 р. була іменною. Вона була адресована особисто тодішньому Київському митрополиту Філарету (Денисенко). Визначення ж Архієрейського Собору має фундаментальний характер і не прив’язується до конкретних осіб.

29 жовтня 1990 р. у Києві зібрався перший Собор єпископів Української Православної Церкви, який ухвалив Статут про управління нашої Церкви. Саме цей Статут, став документом, яким Українська Православна Церква керується в своєму внутрішньому житті. На сьогодні є чинною редакція Статуту УПЦ, прийнята у 2007 році.

Особливий статус Української Православної Церкви відображено і в Статуті Руської Православної Церкви. Зокрема, Статут РПЦ в редакції 2000 року закріпив статус Української Православної Церкви як «самокерованої з правами широкої автономії». А у 2017 р. до Статуту РПЦ було внесено спеціальну главу (глава Х), присвячену Українській Православній Церкві.

Отже, на сьогодні документами, які визначають канонічний статус та внутрішній устрій Української Православної Церкви, є:

1) Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р.;

2) Благословенна Грамота Святішого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р.;

3) Статут про управління Української Православної Церкви (в редакції 2007 р.);

4) Глава Х Статуту Руської Православної Церкви (в редакції 2017 р.).

Що стосується ПЦУ, то після того, як у квітні 2018 р. патріарх Варфоломій заявив про свій намір створити в Україні автокефальну Церкву, почалася розробка Статуту майбутньої ПЦУ. Із повідомлень ЗМІ відомо, що проект цього Статуту був написаний у Греції професорами місцевих богословських факультетів. 29 листопада 2018 р. проект Статуту ПЦУ був розглянутий і попередньо схвалений Священним Синодом Константинопольського патріархату.

Отже, проект Статуту ПЦУ був написаний за межами України і, очевидно, без участі представників України. Тим не менше, цей проект розглядався і в Україні як представниками державної влади, так і представниками УПЦ КП та УАПЦ. В результаті вже у Києві до запропонованого проекту Статуту були внесені певні зміни. 15 грудня 2018 р. так званий «Об’єднавчий собор» прийняв Статут ПЦУ з урахуванням усіх цих правок.

5 січня 2019 р. патріарх Варфоломій підписав, а 6 січня офіційно вручив томос про автокефалію ПЦУ. Отже, двома документами, які встановлюють канонічний статут ПЦУ та регламентують її внутрішнє життя є:

1) Статут ПЦУ;

2) томос про автокефалію ПЦУ.

У випадках розбіжностей між Статутом та томосом пріоритет віддається томосу.

Тепер перейдемо до порівняння загальних положень про канонічний статус, які є у вказаних документах. Як сказано, Українська Православна Церква сьогодні має статус Самокерованої Церкви з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви.

Що стосується ПЦУ, то і Статут, і томос говорять, що вона є автокефальною Церквою. При цьому обидва документи передбачають збереження особливого зв’язку ПЦУ з Константинопольським патріархатом.

Зокрема, в томосі вказано, що після отримання автокефалії для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру Київський митрополит має звертатися до Вселенського Патріаршого Престолу, «прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння».

Також у томосі сказано, що Православна Церква України так само «як і інші Патріархи та Предстоятелі» має визнавати «головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол» (γινώσκει ὡς κεφαλὴν τὸν Ἁγιώτατον Ἀποστολικὸν καὶ Πατριαρχικὸν Οἰκουμενικὸν Θρόνον). Отже, Константинопольський патріарший престол тут названий главою усіх Помісних Церков. Це твердження відсилає нас до гострої богословської дискусії, яка триває вже не одне десятиліття.

У творах православних богословів грецького походження (таких, як митрополит Іоанн (Зізіулас), архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс), архімандрит Іоанн (Мануссакіс)) першість Константинопольського престолу у Вселенській Церкві уподібнюється першості Бога Отця в Святій Трійці. В цій парадигмі першість виступає як онтологічна категорія. Тому право Константинопольського патріарха на першість у Вселенській Церкві ці богослови відносять не до людського права, а до права Божественного. З критикою такого розуміння першості виступали, наприклад, митрополит Калістос (Уер), протоієрей Джон Бер, протоієрей Ендрю Лаут та інші авторитетні богослови. Руська Православна Церква на офіційному рівні відкинула таке вчення про першість у Вселенській Церкві.

Перша стаття Статуту ПЦУ говорить, що «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами». Тобто, ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський Патріархат. Тут ми стикаємося з майже римським розумінням першості у Вселенській Церкві. Для сучасного католицького богослов’я є абсолютно типовою теза про те, що церковну єдність забезпечує спілкування усіх єпископів світу з Римським престолом.

Головним показником для визначення канонічного статусу тієї чи іншої Православної Церкви традиційно виступає процедура обрання та інтронізації її Предстоятеля. Ознакою автокефалії (тобто повної адміністративної незалежності Помісної Церкви) є право самостійно обирати та інтронізовувати своїх Предстоятелів. Що ж говорять статутні документи УПЦ та ПЦУ про обрання Предстоятелів?

Пункт 3 Визначення про Українську Православну Церкву 1990 р. вказує, що її Предстоятель обирається українським єпископатом та благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Отже, Київський Митрополит лише благословляється Московським Патріархом. Визначення 1990 р. не передбачає участі вищої влади Руської Православної Церкви в процедурі обрання Київського Митрополита. Також Визначення не говорить про можливість відхилення Московським Патріархом обраного Предстоятеля Української Православної Церкви. Отже, благословення Московського Патріарха, яке має отримати обраний Київський Митрополит, не слід ототожнювати з його затвердженням. Отримання Патріаршого благословення лише свідчить про канонічний зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою.

З 2014 р. було запроваджено і практику звершення інтронізації Предстоятелів Української Православної Церкви. Так, 17 серпня 2014 р. відбулася інтронізація новообраного Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Під час літургії у Києво-Печерській Лаврі після співу Трисвятого старіший ієрарх з числа постійних членів Священного Синоду Української Православної Церкви митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел виголосив інтронізаційну молитву.

Після цього митрополит Агафангел та другий з числа старіших постійних членів Синоду митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар тричі звели владику Онуфрія на Митрополичий трон на горньому місці з виголошенням: «Аксіос». По завершенні літургії митрополит Агафангел вручив Блаженнішому Онуфрію жезл його попередника – Блаженнішого Митрополита Володимира. Отже, Українська Православна Церква сама інтронізувала свого Предстоятеля. Присутні на урочистостях представники інших Помісних Церков виступали лише в якості почесних гостей.

Хоча наша Церква офіційно не відноситься до числа Автономних Церков, все ж вона фактично має ті самі права, які мають Автономні Церкви у складі Московського Патріархату. При чому в окремих питаннях обсяг прав Української Православної Церкви навіть перевищує права Автономних Церков. Наприклад, томос про надання автономії Японській Православній Церкві (від 10 квітня 1970 р.) вказує, що Предстоятель Японської Церкви затверджується (а не просто благословляється) Патріархом Московським та всієї Русі. Крім того, Московський Патріарх має право відхилити представлену йому кандидатуру Японського митрополита та вимагати обрання іншої особи. При цьому Статут Руської Православної Церкви не передбачає процедури відхилення Московським Патріархом обраного Київського митрополита.

Що стосується ПЦУ, то її очільник обирається Помісним Собором, який є зібранням єпископату, духовенства та мирян. В нормі процедура обрання предстоятеля ПЦУ не передбачає втручання інших Помісних Церков. Однак, як вказано у Статуті, «якщо під час заміщення престолу Митрополита Київського і всієї України виникають непереборні проблеми, що порушують єдність Церкви, про це повідомляється негайно Вселенському Патріарху, першому в Православній Церкві, і він шукає рішення цього, відповідно до всеправославно діючих правил про його священноканонічну екстериторіальну юрисдикцію». Тут знову таки йдеться про особливі права Вселенського патріарха, які ставлять його над усіма іншими Предстоятелями.

На даний момент є вже прецедент проведення інтронізації Предстоятеля ПЦУ. 3 лютого 2019 р. у соборі Святої Софії у Києві під час літургії відбулася інтронізація митрополита Єпіфанія. Як видно з відеозапису цього богослужіння, фактично інтронізацію очолював спеціальний представник Константинопольського патріарха – митрополит Галльський Еммануїл.

Ще однією ознакою ступеню незалежності Помісної Церкви є процедура виготовлення (або отримання) святого мира. Згідно томосу 2019 г., ПЦУ не має права самостійно виготовляти святе миро. Вона зобов’язана отримувати його від Константинопольського патріарха.

Щодо Української Православної Церкви, то у Статуті Руської Православної Церкви сказано, що Українська Православна Церква має отримувати святе миро від Московського патріарха.

При цьому слід зазначити, що у XVIII – на початку ХХ ст., незважаючи на те, що Київська митрополія фактично була лише однією з єпархій Російської Церкви, у Києво-Печерській Лаврі традиційно виготовляли та освячували святе миро. Отже, в той час виготовлення святого мира у Києві не вважалося ознакою церковної незалежності українських єпархій.

Тепер порівняємо процедуру схвалення Статутів УПЦ та ПЦУ. Згідно діючого Статуту Руської Православної Церкви Статут Української Православної Церкви затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі. Звернемо увагу, що за Московським патріархом закріплено право лише схвалювати (а не затверджувати) Статут нашої Церкви.

При цьому Статут Української Православної Церкви нічого не говорить про процедуру його схвалення Московським патріархом. Тут лише вказується, що Статут ухвалюється Собором Української Православної Церкви. Жодних інших ухвалень (чи затверджень) тут не передбачено. Право внесення доповнень і змін до Статуту має Собор єпископів Української Православної Церкви з наступним ухваленням Собором Української Православної Церкви. Право тлумачити положення Статуту має Священний Синод Української Православної Церкви.

Тут теж цікаво порівняти Українську Православну Церкву з Автономними Церквами. В Статуті Руської Православної Церкви вказано, що Статути Автономних Церков приймаються їхніми Соборами, але при цьому проект Статуту підлягає «письмовому погодженню з Патріархом Московським і всієї Русі». Отже, Статут Автономної Церкви виноситься на обговорення її Собору тільки після того, як його проект письмово погоджено з Патріархом.

Що ж стосується Статуту Української Православної Церкви, то він приймається Собором Української Православної Церкви, потім підписується Київським Митрополитом і лише після цього схвалюється Московським патріархом. Від Української Православної Церкви не вимагається попереднього письмового погодження проекту Статуту. Отже, і в цьому відношенні вимога до Статутів Автономних Церков є більш суворою, ніж вимога до Української Церкви.

Щодо Статуту ПЦУ, то право його ухвалювати цей та вносити до нього зміни має Помісний Собор ПЦУ. Архієрейський же Собор має право лише частково змінювати Статут. Але зміни, внесені до Статуту Архієрейським Собором, підлягають затвердженню на Помісному Соборі. При цьому особливо наголошується, що зміни до Статуту можуть вноситися лише «в дусі томосу».

У тих випадках, коли в житті ПЦУ постають питання, які не оговорені у Статуті, але при цьому потребують статутного регулювання, має створюватися змішана комісія, склад якої формується Вселенським Патріархатом і ПЦУ. Саме така комісія має запропонувати рішення спірних питань. Також Вселенський Патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту по відношенню до томосу. Отже, як бачимо, і в цій сфері Константинопольський патріарх зберігає очевидні важелі впливу на ПЦУ.

Тепер звернемося до особливостей церковного судочинства. В Статуті про управління Української Православної Церкви в редакції 2007 р. вказано, що в межах УПЦ Церковним судом вищої інстанції є Собор єпископів. Він приймає рішення у судових справах щодо архієреїв. Єпархіальні суди є компетентними здійснювати судочинство у справах кліриків та мирян. Оскаржити рішення єпархіального суду можна шляхом звернення до Священного Синоду.

В межах Української Православної Церкви такі канонічні покарання як пожиттєва заборона духовенства у священнослужінні, позбавлення сану та відлучення від Церкви накладаються єпархіальними архієреями з наступним затвердженням Священним Синодом УПЦ та Митрополитом Київським і всієї України. Якихось апеляцій на ці рішення до судових органів Руської Православної Церкви не передбачається.

Єпископи ж Української Православної Церкви мають право подавати апеляції до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Отже, по відношенню до вищої церковно-судової інстанції Української Православної Церкви Архієрейський Собор Руської Православної Церкви виступає в якості суду другої інстанції.

Що стосується церковного суду ПЦУ, то її Статут встановлює лише загальні обриси церковно-судової системи. Про порядок функціонування судових органів Статут нічого не говорить. Очевидно, передбачається прийняття окремого документу, який буде регламентувати роботу усіх судових інстанцій.

Як томос про автокефалію ПЦУ, так і Статут ПЦУ говорять про можливість для священнослужителів «будь-якого сану», які були засуджені «своїми церковними властями до будь-якого покарання», подавати апеляції до Вселенського Патріарха. Тобто, право подавати апеляції до Вселенського патріарха мають не тільки єпископи, але й священники та диякони ПЦУ.

Останнє положення відрізняє церковне судочинство в ПЦУ від судової системи в Українській Православній Церкві. Як ми бачили, судові рішення щодо священників, дияконів та мирян, прийняті в Українській Православній Церкві, не передбачають подачі апеляцій до церковно-судових інстанцій Руської Православної Церкви.

Лише єпископ може апелювати до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Крім того, Положення про Церковний суд Руської Православної Церкви не передбачає залучення інших Помісних Церков до вирішення місцевих церковно-судових справ. Церковно-судова система Руської Православної Церкви не передбачає жодних апеляцій ні до Константинопольського патріарха, ні до інших Предстоятелів Помісних Церков. В ПЦУ ситуація інша. Отже, і в сфері церковного судочинства Константинопольський патріарх зберігає очевидний вплив на ПЦУ.

Вкрай актуальною є і проблема пастирської опіки православною діаспорою. Лише з початку 1990-х рр. Україну полишило близько 7 мільйонів наших співвітчизників. Тому Українська Православна Церква вже не один рік працює над створенням ефективного механізму пастирського окормлення українців у діаспорі.

Статут про управління Української Православної Церкви нічого не говорить про можливість створення її установ закордоном. Тим не менше, в результаті консультацій зі священноначаллям Руської Православної Церкви на сьогодні розроблено порядок відкриття українських парафій та призначення духовенства для служіння серед української діаспори. Священники для закордонних парафій обираються з числа українських кліриків. Їх призначення відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади закордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви. На таких парафіях за богослужінням поминається ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Наразі такі громади вже функціонують в Італії, Португалії, Німеччині.

Питання про церковні структури в діаспорі стало особливо дражливим для ПЦУ. В тексті томосу чітко вказано, що юрисдикція ПЦУ «обмежується територією Української Держави» і тому ПЦУ «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами» України. Ті ж закордонні структури, які раніше створили УПЦ КП та УАПЦ, мають відтепер підкоритися Константинопольському патріаршому престолу, «який має канонічні повноваження в діаспорі». В Статуті ПЦУ також вказано, що виключне право духовної опіки православною діаспорою має Константинопольський патріарх. Отже, і в томосі, і в Статуті знайшла відображення традиційна позиція Константинопольської Церкви щодо православної діаспори. Ще з 1920-х рр. Константинопольські патріархи наполягають, що усі православні християни, які мешкають на тих територіях, де немає Помісних Православних Церков, мають увійти в канонічне підпорядкування Константинопольської Церкви.

Однак, інші Помісні Церкви не погоджуються з такими амбіціями Константинополя. Сьогодні більшість Помісних Церков мають свої структури в діаспорі. Так, в Західній Європі та в Америці діють єпархії Антіохійської, Руської, Грузинської, Сербської, Румунської, Болгарської Церков. До того ж, і самі національні діаспори не бажають переходити у підкорення грецьким архієреям.

Відтепер ця суперечка зачепила і ПЦУ. З одного боку, ПЦУ включила до свого складу усіх архієреїв УПЦ КП, які служать за межами України. Однак, це вступає в пряме протиріччя з вказаними положеннями томосу та Статуту. Тому, з іншого боку, керівництво ПЦУ намагається добитися для себе права впливати на процес призначення священників для служіння в діаспорі. Наскільки нам відомо, на даний час досягти якихось домовленостей з Константинопольською Церквою ПЦУ не змогла…

Проведений аналіз дозволяє зробити певні висновки щодо канонічного статусу Української Православної Церкви у порівнянні зі статусом ПЦУ.

Як зазначено, Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви. В статутних документах Руської Православної Церкви встановлено кілька ознак канонічного зв’язку Української Церкви з Московським Патріархатом, а саме:

1) Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським патріархом

2) Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського патріарха.

3) Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором та схвалюється Московським патріархом.

4) Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесено церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.

Цим фактично вичерпується залежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

Що стосується ПЦУ, то вона є автокефальною. Це проявляється, перш за все, в тому, що ПЦУ сама обирає та поставляє свого Предстоятеля. Однак, статутні документи ПЦУ зберігають за Константинопольським патріархом певні владні прерогативи, а саме:

1) ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро.

2) Константинопольський патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію.

3) Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ.

4) Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського патріарха.

5) Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ.

6) ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру.

7) ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським патріархом.

Порівнюючи статутні документи Української Православної Церкви з томосом та Статутом ПЦУ, можна сказати, що у певних позиціях обсяг прав нашої Церкви є співставним або навіть більшим, чим обсяг прав ПЦУ. Наприклад, статутні документи УПЦ не передбачають втручання інших Помісних Церков у процес обрання Предстоятеля. Натомість Статут ПЦУ в особливих випадках припускає таке втручання з боку Константинопольського патріарха. Статут УПЦ не передбачає для священників та дияконів права подавати апеляції до церковно-судових інстанцій Московського Патріархату. Статут же ПЦУ чітко говорить про можливість таких апеляцій до Константинополя. Право тлумачити положення Статуту УПЦ закріплено за Священним Синодом УПЦ. При цьому за Константинопольським патріархом збережено право тлумачення положень Статуту ПЦУ по відношенню до томосу. Також Константинопольський патріархат має право створювати спільні комісії з ПЦУ для редагування її Статуту у майбутньому. Українська Православна Церква має можливість духовно опікуватися діаспорою та направляти своїх кліриків для служіння закордоном. ПЦУ ж позбавлена права вести будь-яку пастирську діяльність за межами України.

Усе це показує, що такі поняття, як «автокефалія» та «автономія» в різних Помісних Церквах можуть наповнюватися різним змістом.

Статус Української Православної Церкви багато в чому співставний не тільки з Автономними, а навіть і з Автокефальними Церквами. При цьому ПЦУ є автокефальною, однак при цьому Константинополь зберігає чимало механізмів впливу на її внутрішнє життя.

Томос про автокефалію ПЦУ та її Статут чітко свідчать про сучасне самоусвідомлення Константинопольського патріарха. Викладене в них вчення про першість у Вселенській Церкві, офіційно відкинуте Руською Православною Церквою. Ця доктрина є сьогодні одним з головних факторів глибокого розділення у Світовому Православ’ї. Отже, український церковний конфлікт має не тільки політичний та канонічний вимір, але й вимір догматичний, віровчительний. Ми стикаємося сьогодні з двома дуже різними інтерпретаціями устрою Світового Православ’я. Цілком очевидно, що вирішення церковного конфлікту в Україні буде тісно пов’язаним з богословською полемікою з приводу першості у Вселенській Церкві.

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua