Протоієрей Миколай Данилевич: «Головне — побачити у цих випробовуваннях Христа»

Починаючи з 2014 року Українська Православна Церква регулярно здійснює допомогу людям, які постраждали внаслідок бойових дій на Сході України, а також воїнам, що беруть участь у бойових операціях. В райони, охоплені полум’ям війни, направляються гуманітарні вантажі від УПЦ, туди їдуть волонтери та духовенство.

Містечко Авдіївка, яке завдяки новинним повідомленням зараз на слуху у кожного, знаходиться на лінії бойового дотику в 13-ти кілометрах від Донецька, але там з 37 тисяч мешканців залишилось жити чимало людей, які не полишили свої домівки.

Нещодавно парафію св. Марії Магдалини, що в Авдіївці, відвідав заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич. Редакція офіційного сайту Київської митрополії попросила о. Миколая розповісти про цю поїздку.

Протоієрей Миколай:

-12 березня 1917 року, взявши благословення владики — єпископа Васильківського Миколая (Почтового), керуючого Південним вікаріатством столиці, ми вирушили до Авдіївки. Напередодні поїздки парафії нашого благочиння зібрали гуманітарну допомогу для населення, яке сильно постраждало від конфлікту. До цієї справи окрім нашої парафії — святителя Спиридона Триміфунтського, долучилась парафія Різдва Христового на Петропавлівській Борщагівці, де настоятелем є отець Володимир Соломаха, парафія благочинного Святошинського благочиння протоієрея Діонісія Дунаєва та інші священики нашого благочиння.

Але особистою метою моєї поїздки було не стільки завезти допомогу, хоча це також необхідно, скільки побути з тими людьми, поспілкуватися з нашими єдиновірцями, братами і сестрами во Христі, підтримати їх в цей вкрай складний і важкий для них час.

Так, там йде справжня війна. Приїхали на всенощну, яку вони розпочинають о другій годині дня, через те, що о четвертій годині починаються обстріли і мирне молитовне життя вони змушені пристосовувати до «графіку» обстрілів. Зокрема, ми їздили до парафії на честь Марії Магдалини, де служить о. Андрій Карпець, з яким я був заочно знайомий через одну парафіянку.

— Якими були перші враження?

— Коли ми підійшли до церкви, почули канонаду. Батюшка показав нам свіжі воронки, храм, посічений осколками. І уявіть собі службу під акомпанемент вибухів: "Миром Господу помолимся!"(ба-бах)... "О свышнем мире и спасении душ наших, Господу помолимся!«(ба-бах)... Була неділя п’ятого гласу, співаємо тропар: «Собезначальное Слово Отцу и Духови, от Девы Рождшееся на спасение наше», знову вибух, в храмі дрижать вікна. І такі обстріли були аж до самого кінця служби. А люди стоять і моляться... Вони кажуть: «Ми ніби й звикли на перший погляд, але звикнути до цього неможливо — напруження не полишає ні в день ні в ночі».

— Як це позначається на їхньому моральному, психологічному, духовному стані?

— Відрадно, що люди не озлобилися. Як казав мені отець настоятель, парафіяни «стали більш якісними». Із 35 тисяч населення Авдіївки більше половини виїхали. Але незважаючи на це, окрім регулярних прихожан, в храмах з’явилось чимало нових людей.

Всі вони живуть у фронтових умовах, часто буває — без води й світла. У той день, коли ми вже від’їжджали до Києва, у містечку так і не з’явилися ні вода, ані світло. Звичайно, що цим людям потрібна матеріальна фінансова допомога, та не менш важливим є — допомогти зрозуміти, що Церква їх не забула, що ми розділяємо їхній біль, страждання, горе, молимось за них.

— Що Вас найбільше вразило під час спілкування з людьми?

— Я почув багато історій про те, як Господь вберігає людей. Зокрема, одна жіночка розповідала, що знаходячись у власній квартирі, раптом захотілось відвідати сусідку. Вона сама здивувалась своєму бажанню, тому, що не дуже часто вони спілкувались, тобто не в таких же і дружніх вони були відносинах, але чомусь їй конче захотілося сходити до неї. Не встигла вона покинути свою оселю, як почула вибух — пряме попадання снаряду в її квартиру, а це означає, що там не тільки нічого живого, але й цілого не може залишитись.

Інша дівчина розповідала, як вона сиділа в своїй квартирі за столом перед вікном,і тут залітає снаряд в сусідню над нею квартиру, падає на диван і не розривається. Якби він розірвався, то постраждала б ця квартира, і та, що поверхом нижче, де перебувала ця дівчина.

Ще одна важка історія. У вчительки вбило осколком чоловіка, який пішов до магазину купити дітям йогурт. Залишилося двоє дітей, одному з котрих всього 6 рочків. Вона поховала свого чоловіка, пройшов тиждень після цього, а вона ніяк не наважувалася сказати дітям, що тата вже нема. Прийшла до священика: «Батюшка, я не знаю, як сину про це сказати, я не зможу. Скажіть це Ви». І священик розповів хлопчику, що він бачив його тата, і той сказав йому, що він збирається в далеку подорож — до Боженьки, і через нього передав сину вітання, а ще просив, щоб малюк ріс хорошим хлопчиком, слухався старшого брата, допомагав матусі, і восени збирався до школи, в яку піде вже без тата. Хлопчик спитав священика, чи побачить він ще свого тата.

І батюшка запевнив, що вони обов’язково зустрінуться, тільки тоді коли він стане дорослим. "Добре«,- спокійно погодився малюк. З дітьми треба розмовляти на їхній мові,нічого не вигадуючи і не обманюючи їх. Ця молода жінка була дуже вдячна за поміч і запевняла батюшку, що сама не змогла б цього зробити.

— На жаль, ми тут, далеко від Сходу, звикли до новин про бойові дії, про цю трагедію, що триває вже третій рік! Жахливо навіть думати — скільки горя, скільки збитків, але ж ворожнеча не припиняється. Що ж робити?

— Як сказано у апостола Павла, що якщо страждає один член тіла, то йому співстраждає все тіло, Тіло Христової Церкви. Тому і ми повинні співстраждати, допомагати нашім ближнім. Це залежить від нас. Та спокуса, що прийшла до нас у вигляді війни, прийшла без нас. Не ми були її ініціаторами, не ми впливали на ці події і, мабуть, вплинути на них теж не в змозі. Але і в цих випробуваннях треба бачити Христа, в тих братах і сестрах, які зараз там живуть, кожен день лягаючи спати, не знають, чи побачать новий день цілими, неушкодженими, здоровими.

Зараз вони не думають ні про квартири, ні про ремонти, ані про гроші, а про те, щоб день прожити і ніч переспати. І при тому вони все одно залишаються на місці. Знаходячись в таких умовах, віруюча людина дуже чітко відчуває присутність Бога, і все зайве, непотрібне людині відходить на задній план. Дуже радісно помічати, що люди, особливо віруючі, не озлобились. Гадаю, вони є тією самою євангельською закваскою, яка сквасить все тісто. Своїм християнським відношенням до життя, своєю вдячністю за кожен прожитий день, вірю, що вони змінять ситуацію і війна закінчиться.

— На Вашу думку, отче, яка духовна причина явищ, які ми переживаємо сьогодні ?

— Звичайно, людський гріх. Не слід думати, що на Донбасі люди грішніші за нас. В Євангелії говориться, що коли Силоамська вежа впала і задавила певну кількість людей, то Господь Ісус Христо сказав, що ті галілеяни, що постраждали, не були грішніші за всіх галілеян (Лк. 13:4). Серед тих людей я побачив глибоку віру, щирість, їхні чисті обличчя. Вони там вже нікого не звинувачують в своїх стражданнях, а просто чекають миру. Ф. М. Достоєвський у романі «Братья Карамазовы» сказав чудову фразу: «воистину всякий пред всеми во всем и за все виноват». Тож по-християнськи, винуваті всі, і не треба шукати крайнього, з’ясовувати, хто більше, а хто менше винуватий. Головне побачити у цих випробовуваннях Христа, з Христом жити і Христу допомагати.

Спілкувався Сергій Герук,
Прес-служба Київської митрополії

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua