1456750973-2874

Антарктида – прообраз ідеального світу – Керуючий справами УПЦ про поїздку на Південний полюс

Після резонансної зустрічі Патріарха Кирила з Папою Римським, що відбулася нещодавно на Кубі, делегація, у склад якої від українського православ’я увійшов Керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, відправилась у Антарктиду. Владика Антоній поділився своїми враженнями від перебування на Південному полюсі.

– Які Ваші враження від Антарктиди?

– Антарктида – це взагалі щось неймовірне. Зійшовши з трапа літака, я чомусь відразу згадав вулкан Етна на Сицилії, де колись побував. Там теж була чорна земля і лід. Але я відразу відчув різницю. На Етні було відчуття, що знаходишся не на Землі, а десь на іншій планеті, бо там є якась мертвість. А в Антарктиді зараз літо, п’ять градусів морозу, при цьому вітер такий, що обпалює обличчя. Але є життя. І не тому, що побачив людей. Сама природа жива.

А на найвищій гірці острова Ватерлоо – дерев’яний православний храм Святої Трійці. Така краса! І дуже символічно – відразу бачиш орієнтир, куди треба йти.

У літаку побачили проспекти для туристів. Як один із головних об’єктів в Антарктиді там вказана саме ця православна церква.

– А на інших станціях немає храмів?

– Є невелика каплиця на чилійській станції, але там немає постійного священика. Він прилітає час від часу, при якійсь потребі.

Коли ми прилетіли, до нашого храму зібралися люди з різних станцій, незважаючи на те, що вони, здебільшого, не православні. Хтось зайшов у храм, хтось залишися назовні, але відчувалася велика зацікавленість тим, що відбувається. Ми відслужили молебень за здоров’я всіх, хто там працює, і заупокійну літію за всіх, хто загинув у тих землях.

Мене глибоко вразили особливі братні відносини людей, які там живуть. На острові Ватерлоо розташовані науково-дослідницькі станції кількох країн, і кожен, звісно, працює в інтересах своєї батьківщини, але у них є те, що нагадує велику родину. Якщо потрібен інтернет, всі йдуть на чилійську станцію, якщо треба почистити злітну смугу – йдуть до росіян, бо в них є бульдозер. Різні національності, різні культури, але людей це не розділяє. Вони в такій ситуації, що якщо будуть розділятися, чи, не дай Боже, ворогувати, то просто не виживуть. Не завезли тобі вчасно харчування чи мазут для опалення – якщо не будеш у братніх відносинах із сусідами, вважай, що залишишся там навіки.

Знаєте, це ніби якийсь прообраз ідеального світу, де гріх не керує поведінкою людей. Усі ми люди, всі ми з гріхом, але є ситуації, коли наші недоліки і несхожості повинні відходити на другий план, бо інакше вони заважають жити чи навіть вижити.

А ще в тих полярників є якась незвична відкритість. Це люди з відкритими обличчями. Таких у сучасному мегаполісі зустріти майже неможливо.

Думаю, цих людей можна назвати подвижниками. Православні подвижники йшли в пустелі чи ліси, а ці – замкнуті на невеликому шматку суші, де взимку мінус 50. Приїжджають вони туди на рік. Антарктида не для слабких людей, це край для справжніх чоловіків. Насправді вахту там можуть нести тільки чоловіки, жінок немає. Як на Афоні. Тільки на Святій горі релігійне подвижництво, а там наукове.

– Бачили світлини на Вашій сторінці у Фейсбук, де Ви сфотографували пінгвінів.

– Там велика популяція – п’ять чи шість видів пінгвінів. Вони не бояться людей. Серед них є черговий, і якщо він бачить загрозу, то підбігає і показує, що треба йти. Особливо цікаві молоді пінгвіни – вони сміливо підходять до людей, можуть доторкнутися дзьобом, дивляться у очі, наче знайомляться. Дорослі пінгвіни ловлять рибу, вони глибоко пірнають, і не підпускають до цієї справи молодих. Молоді пінгвіни плавати ще не вміють, чекають батьків на березі. Здивувало, як пінгвіни вміють відрізняти своїх дітей від чужих, бо годують лише своїх. І як малі знають де їхні батьки – бо як на погляд людини, то всі пінгвіни на вигляд однакові.

– Розкажіть про надзвичайну подію під час перельоту в Антарктиду, коли розсипався один з двох шарів скла в кабіні пілотів.

– Це сталося на висоті 9 тисяч метрів. (На борту був і Патріарх РПЦ, який вперше летів на Південний полюс, щоб відслужити молебень на станції Беллінсгаузен. – Авт.) Тоді майже всі у літаку відразу помітили, що щось відбулося, бо двигун став працювати по-іншому. Скоріш за все, пілот відразу скинув швидкість. Звичайно, це всіх стурбувало, і люди, які відповідали за безпеку, відразу пішли й поцікавилися, що сталося. І оскільки я сидів у першому ряду, то одним із перших про все почув. Проте ніхто не виявляв страху. Дуже високий професіоналізм продемонстрували стюардеси: у них на обличчях, у поведінці не було ніяких емоцій, крім позитивних. На той момент ми вже пролетіли більше половини відстані – всього переліт займає майже дві години. Але командир екіпажу все ж прийняв рішення повертатися. Можливо, тому, що на острові немає звичної забетонованої злітно-посадкової смуги – лише зчищена бульдозером вічна мерзлота, і там відчуваєш, що літак сідає просто на землю. Ймовірно, при посадці скло могло розлетітися остаточно, а як тоді повертатися? Отже, літак повернули.

Якби в повітрі розсипалося і друге скло, відбулася б розгерметизація, а це миттєва смерть, люди при цьому навіть не встигають нічого зрозуміти. З нами летів лікар, він потім у деталях розповів, що могло бути.

Дорогою назад літак спочатку знизився десь на половину висоти, і ми летіли над самими хмарами, а потім ще знизився, і ще хвилин 20 летіли дуже низенько. І так Господь дав, що спокійно долетіли в Пунта-Аренас. Це одне із найпівденніших міст Південної Америки. І незабаром було прийняте рішення летіти в Антарктиду знову, в той же день. Там усе дуже пов’язано з погодою, вона змінюється надзвичайно швидко. Дали прогноз, що до 9-ї вечора можна літати на острів Ватерлоо. Ми полетіли таким же літаком, послужили, поспілкувалися і благополучно повернулися.

religions.unian.ua

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua